бік», почуті тільки глядачами, але не персонажами, чи діюча особа могла вийти на авансцену і розлого висловлювати у монолозі свої думки та переживання і т. д. Підтекст - це щось зовсім інше. Він не має словесного втілення, він, так би мовити, «не звучить». Ховаючись за сказаним, іноді благеньким, невиразним, банальним словом, він має глибокий драматичний чи навіть трагічний зміст. Справжнє почуття, болісне, сповнене стражданням, читається за машкарою начебто буденної розмови. І крізь слова проникаєш углиб людського духовного життя, у вир справжніх емоцій, у душу героя. У володінні цим прийомом Чехов не мав рівних. Коли у «Трьох сестрах» після загибелі на дуелі барона фон Тузенбаха доктор Чебуткін нав'язливо повторює безглузде «тарара-бум-бія, сиджу на тумбі я», це сприймається як гірке, тужливе переживання смерті друга, яке не можна висловити звичними словами співчуття. Такі приклади знайдемо в кожній із п'єс Чехова.

Чехов змінив поняття «власний зміст» твору. Якщо раніше незаперечним було твердження, що в художньому творі повинно бути тільки те, що безпосередньо стосується змісту, а все випадкове, несуттєве, нетипове, нехарактерне відкидається, то у Чехова (і у деяких його сучасників) поняття художньої необхідності набуває зовсім іншого змісту. Здавалося б, непотрібне, випадкове з часом виявляється дуже суттєвим у відтворенні цілісного плину життя, яке ніколи не складається лише з «квінтесенцій». У такий спосіб світ, створений Чехо-вим, набуває особливої природності, стає реальним аж до «оптичної ілюзорності». Його складність, суперечливість, хаотичність видаються абсолютним відповідником примхливій дійсності, що не має остаточних рішень, простих відповідей, лінійного розвитку по висхідній. Великі істини людського буття, на думку письменника, - це не лише духовне, ідеальне, а й тілесне, побутове, земне в їхній нерозривній єдності.

Гуманізм чеховської драматургії, її сумовита любов до людей, її занепокоєність усім, що відбувається на землі всупереч ідеям та ідеалам добра, її прагнення до кращого в людині й суспільстві - усе це приваблювало і приваблює найширше коло читачів та глядачів п'єс Чехова. А ще неповторна витонченість, делікатність його пера, акварельна прозорість барв, словесна вишуканість, його вміння крізь сплетіння суттєвого й другорядного побачити в людині вічне, що не змінюється з швидкоплинним часом, і сказати про це у властивій тільки йому манері. Щирість і гірка відвертість разом із мудрою простотою - усе це й становить феномен художньої творчості Антона Павловича Чехова.

Потрібно зазначити, що ніхто з розглянутих нами драматургів не був причетний до України. А от дитинство і юність Чехова пройшли на півдні Росії, на межі з українськими землями. Природа і люди цих країв увійшли в його свідомість, у світ його естетичних уподобань. Природа в чарівній повісті «Степ», як і образ «Вишневого саду», дуже близькі до нашої, української. Вишня як символічний образ України, всього найкращого, чистого і світлого в ній, не має відповідника у фольклорі й художній літературі Росії. Тому найвідоміша чеховська містка і поетична метафора «вишневого саду» особливо близька і рідна нам.