ціонального, підсвідомого - гармонії і хаосу. Цим він вводив у свою п'єсу проблематику, що стала провідною в психології, літературі та мистецтві XX ст.

Так само напрочуд складним, багатогранним є характер Лопахіна. Він дуже далекий від традиційного типу капіталіста-експлуататора, який служить одному богу - грошам. Це освічена, чутлива людина, якій не чуже розуміння прекрасного, зокрема чарівної краси вишневого саду. Він хоче, щоб його діяльність приносила користь людям, сприяла прогресу суспільства. В його ставленні до Ранєвської, Трофимова багато доброго, лагідного, розумного. Однак одночасно Лопахін захоплено переживає своє фінансове завоювання маєтку Любові Андріївни як здійснення мрії дитини з кріпацької родини, як свою саморе-алізацію, і стає у цьому тріумфі більш ніж неделікатним щодо колишніх власників. Вони ще не залишили родового гнізда, як він у нестримному захваті починає власноруч рубати вишневі дерева.

Багатозначність, складність, суперечливість цих та й інших образів п'єси робить їх психологічно невичерпними, розкриває перед інтерпретаторами п'єси - акторами і режисерами - найширші можливості, викликає у глядачів співчуття і зацікавлення долею героїв, пробуджує співпереживання, таке суттєве саме в театрі.

Дуже важливим було й новаторство Чехова у царині форми. Рухаючись у річищі реалістичної естетики, драматург уникав будь-якої штучності, заданості, заперечував, як Ібсен і Шоу, принцип «добре зробленої п'єси». І в цьому він пішов значно далі Ібсена. Достатньо порівняти якусь із реалістичних п'єс норвезького майстра 70-х років та один із драматургічних шедеврів його російського колеги, щоб відчути внутрішній жорсткий каркас дії, структури характерів, майже математичну точність кожної репліки у першого на противагу вільному, невимушеному плину буденних подій у другого. У Чехова є зовсім необов'язкові розмови, обірвані репліки, суперечливі характери, що часто так і не набувають ясності й чіткості, лишаючись для нас великою таємницею людської індивідуальності. У Чехова немає таємниць в історії героїв чи принаймні таких секретів, що рухають сюжет й розкриваються в останній сцені. Фінали його п'єс часто відкриті, й ми можемо уявляти подальшу долю дійових осіб на власний розсуд. Є лише натяк, підказка, але вони наявні не стільки в якихось оповідях чи вчинках персонажів, скільки в їхній непростій вдачі.

Темпоритм у п'єсах Чехова загалом уповільнений, без захоплюючого наростання напруження, начебто розсіяне в усій атмосфері звичного, щоденного життя. Лише іноді, як на кардіограмі хворого серця, проглядають різкі, гострі піки цього напруження, сплески емоцій, вибухи почуттів. Однак вони найчастіше зникають у нікуди. Найбільша трагедія обертається, за словами Треплєва з «Чайки», «сюжетом для невеличкого оповідання».

Одна з найвиразніших особливостей розмов, реплік, монологічних форм висловлювання чеховських персонажів є наявність, за їхніми словами, за текстом, так званого підтексту, який часто значно важливіший за сказане вголос. У творчості Ібсена і Чехова підтекст став особливо сильним засобом поглиблення й ускладнення характерів. Те, про що люди мовчать, те, що криється в їхніх думках і почуттях, на сцені відтворювали по-різному. Це могли бути так звані «репліки в