сказали б, інформаційний простір. їх виконували актори-читці або переробляли на сценки-скетчі. І справді, «Хамелеона», чи «Зловмисника», чи багато інших гумористичних оповідань легко уявити собі як театральну постановку чи кінотвір. Узагалі екранізації водевілів або оповідань Чехова, в яких грали такі уславлені російські актори, як Москвін, Ільїнський, Жаров, Андровська, Ранєвська та інші майстри, стали шедеврами кіномистецтва, увійшли в його золотий фонд. У чому полягала сценічність його творів, навіть не призначених для театру чи естради, наприклад «Лекції про шкідливість тютюну»? Насамперед у дивовижно виразних характерах, упізнавальних, типових. Самобутня, точно відтворена, жива мова творів якнайповніше розкривала вдачу героїв, спосіб мислення, соціальну належність тощо. По суті, в більшості оповідань, перероблених виконавцями на драматичні сценки, головним був діалог або монолог, написаний Чеховим саме за законами сцени. В них не було інтриги чи сюжету в традиційному розумінні слова. Психологічне зіткнення, виявлення сутності людини через сказані нею слова були основою чеховського драматизму. Кумедність ситуації, її недоладність чи смішна безглуздість відігравали підпорядковану роль. Цікаві самі по собі, вони не утримували основної уваги, не відволікали від постаті персонажа, з його такими зрозумілими людськими якостями.

Однак характери в ранніх творах Чехова були досить простими, прозорими. Вони втілювали якусь одну важливу рису, одну типову ознаку вдачі певної людини, визначальну саме для неї: легковажність чи хвалькуватість, нахабство чи безвольність, доброту чи скупість і т. д., звичайно, з нюансами, обертонами, залежними від віку, статі, походження, соціального становища, професії тощо. Якоюсь мірою Чехов продовжував у цей час традиції класичного реалізму в змалюванні характерів - традиції Бальзака, Діккенса, раннього Теккерея, а ще більше - традиції Гоголя. Продовжував, звичайно, по-своєму, цілком оригінально. Однак Чехов писав у інший час, коли і вчені, і літератори досить успішно намагалися розкрити всю складність, парадоксальність, суперечливість, непередбачуваність людської вдачі, коли однозначні тлумачення психології кожного індивіда здавалися застарілими чи недостатніми. Це був час, коли ідеї Шопенгауера або Ніцше, дещо пізніше Фройда набували дедалі більшого поширення, прямо чи опосередковано відтворювалися в художній творчості багатьох митців. Не вдаючись до всебічного аналізу того, як і наскільки глибоко доктор Чехов був знайомий із творами названих мислителів і психологів, можна стверджувати, що загальне зацікавлення російської інтелігенції новітніми здобутками науки про людину, її психологію не оминуло і його. Власний досвід людини, яка багато бачила, спостерігала, пережила сама; духовна та емоційна зрілість поглиблювали чеховське розуміння поведінки і внутрішнього життя індивіда.

З особливою повнотою цей ширший, усебічний аналіз людських характерів утілився у великих п'єсах Чехова 1896-1903 pp. Тривалий час не лише російські та радянські літературознавці, а й зарубіжні дослідники намагалися тлумачити їх, у першу чергу, як втілення певних ліберально-демократичних ідей, як віддзеркалення характерного для тогочасної Росії історичного моменту, так званого зламу епох, переходу від старої, напівфеодальної країни до нової - капіталістичної,