набував тих величезних знань в усіх сферах культури, що так вражають у його творах. Характер, спосіб життя в молоді роки сформував його світогляд. Шлях до соціалістичних переконань був для Шоу природним, діяльність на користь бідняків, на захист їхніх прав стала для нього покликанням. Він рано прилучився до лав соціалістів, був активним діячем реформістського крила соціалістичного руху. Соціально-політична діяльність (причому і суто практична) стала для Бернарда Шоу дуже важливою складовою його життя і творчості.

Шоу був людиною могутньої сили, невичерпної енергії, рідкісної працездатності й таланту. Це дало змогу йому впродовж багатьох років брати найактивнішу участь у громадському житті, писати блискучі, часто іронічні статті, рецензії, огляди з питань літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру. В 80-90-х роках він став широковідомим критиком, жоден виступ якого, гострий, зухвалий, не лишався непоміченим читачами, не викликав би схвалення чи обурення. Для нього не існувало авторитетів. Він наважувався критикувати самого Шекспіра, провокуючи шалені пристрасті. Руйнування канонів і табу в літературі й мистецтві, пропаганда нового в усіх сферах культури, в царині ідей були його метою. І для цього придатними були кепкування, висміювання, епатаж, зривання масок, руйнування міфів тощо. Він сприймався як справжнє явище в царині англійської культури ще до того, як були поставлені на сцені його перші п'єси.

Увесь різноманітний життєвий, громадський, журналістський досвід став у пригоді Шоу, коли він звернувся до художньої творчості. Великим і популярним романістом він не став. П'ять його романів успіху серед читачів не мали. Проте в них письменник виявив якість, дуже важливу для драматурга, а саме вміння будувати діалог, насичений думками, яскравими, часом гостро незвичними, що примушують замислитись, провокують до суперечок.

У статті «Як я пишу п'єси», надрукованій 1946 р. як підсумок півстолітньої праці для театру, автор «Пігмаліона» коротко розповів про історію свого становлення як драматурга, про своїх учителів, серед яких назвав Біблію, Шекспіра, Беньяна, Вальтера Скотта, Моцарта і Верді. Він вважав їх джерелом, що годувало його з дитинства. У той же час Шоу категорично відкидав популярні, «добре зроблені» чи «добре сконструйовані» п'єси в дусі Скріба, із захоплюючою, проте цілком штучною інтригою. Саме проти них він боровся як театральний рецензент, як і проти застарілої манери акторської гри: «Я цілком розумію, що створення головоломок, тобто конструювання інтриги, потрібне для детективних історій і корисне тим драматургам, таланту яких вистачає лише на вигадування втішних трюків із заводними мишами та ще на те, щоб утримати увагу своїх глядачів сценами на лаві підсудних... Я ж міг би видобути достатньо драматизму з жебрацьких умов існування в лондонських нетрях. Я зневажав поліційну хроніку і грубі любовні пригоди, без яких не могли обійтися мої суперники... Ще хлопчиськом відвідуючи різні вистави... я набув такого відчуття театру, що тепер, коли пишу п'єсу, воно контролює мою уяву і нагадує про умови й можливості сцени, про акторів й глядачів...»

Особливо сильний вплив на молодого Шоу мали п'єси Генріка Ібсена. В них він убачав ті нові й свіжі ідеї та театральні форми, яким належить майбутнє. Драматург присвятив Ібсену 1890 р. лекцію «Квінтесенція ібсенізму», яка наступного року була в розширеному