Бернард Шоу був одним із найяскравіших, найоригінальніших драматургів першої половини XX ст. Численні портрети відтворюють його небуденну людську вдачу. Це і мудрий мислитель, що пильно дивиться на вас із-під кошлатих брів, й іронічний, насмішкуватий, майже цинічний спостерігач людського життя, й демонічний його критик, з гострою борідкою, в'їдливою посмішкою такого собі Мефістофеля XX ст. Удивляючись в його обличчя, бачиш всю складність, парадоксальність, живу суперечливість, активність вдачі письменника, гостроту його іронічного розуму і теплу поблажливість до дивних створінь, що звуться людьми.

Бернард Шоу прожив дуже довге життя і до кінця його він займався творчою працею і... грав у теніс. Мабуть, він міг би відсвяткувати і своє сторіччя. Проте стався прикрий випадок - він зламав стегно. Це прикувало його до ліжка і прискорило смерть. Літературну діяльність Шоу розпочав наприкінці 70-х років і написав безліч критичних статей, есе й різноманітних публіцистичних творів, кілька романів, оповідань і десятки п'єс. Саме вони й принесли йому світову славу.

Життєвий і творчий шлях. Бернард Шоу народився 1856 р. у Дубліні, у столиці Ірландії. Його батько - людина освічена й добра, був, на жаль, великим невдахою у своїх підприємницьких справах, до того ще й дуже пив. Тому родина жила у досить скрутних матеріальних умовах.

Коли хлопцеві виповнилося 15 років, мати, обдарована співачка і піаністка, взяла із собою двох дітей і переїхала до Лондона. Бернард лишився із своїм непутящим батьком у Дубліні. Його влаштували працювати касиром у банку, і він навіть досить успішно виконував свої обов'язки. Однак професія банківського клерка не захопила юнака, і на «злеті» своєї кар'єри касира він вирішив покинути Дублін і переїхати до матері в Лондон. Тут почалося для нього дивне й невтішне життя. Вирішивши, що має стати літератором, юнак не барився братися до якоїсь звичайної праці й кілька років жив на утриманні матері, яка заробляла уроками співу. Худий, у зношеному одязі, подраних черевиках, він цілі дні проводив у бібліотеці Британського музею. Його бліде обличчя під копицею рудого волосся часто мигтіло на виставках, концертах, у театрах. Це й були його університети. Тут він