вигляді надрукована. Головною заслугою норвезького майстра Шоу вважав те, що він не лише ставив людей перед обличчям реального світу, а й вимагав шукати відповіді на гострі проблеми. Зокрема, піддав сумніву пануючу суспільну мораль, зіставляючи її з дійсним станом речей. Він відкинув фальшиві ідеали, ворожі природному в людині, і стверджував нові, гуманні. «Ібсен... являє нам не лише нас самих, а й нас самих у наших власних ситуаціях. Те, що трапляється з його сценічними героями, трапляється і з нами». Драми Ібсена здатні «жорстоко вражати нас і пробуджувати в нашій душі хвилюючу надію на визволення з-під тиранії ідеалів, виключаючи з нашої уяви видіння досконалого майбутнього життя».

Щодо своєї сценічної техніки, то Шоу висловлювався досить скупо. Однак, безумовно, він запозичив у Ібсена прийоми аналітизму, форми дискусії, зіткнення протилежних думок у розмовах персонажів, загострюючи їх часто до парадоксальності, провокативності. Шоу зауважив одного разу: «Театр не може тішити. Він не виконує свого призначення, якщо не виводить вас із себе». У цих словах лаконічно висловлена сутність його драматургічних принципів. Театр Шоу часто називають театром ідей, протиставляючи тим самим театру ситуацій і театру характерів. Таке протиставлення є поверховим. Безумовно, ідеї для театру Шоу - це найважливіше, але вони не виключають ані цікавих характерів, роль яких не обмежується проголошенням ідей, ані оригінальних, несподіваних сюжетних колізій і ситуацій, дивовижних і хвилюючих. У цього драматурга є свої пріоритети: наприклад психологічна складність і виписаність характерів, їхня емоційна насиченість часто поступаються місцем думці, подпорядковуються їй. Блискучий, сповнений контраверс діалог чи полілог, де слова розсікають повітря, зблискують, як сталевий клинок, насичують атмосферу електричними розрядами, для драматурга важливіший, ніж складна партитура тонких почуттів, ніж сентиментальна, романтична чи будь-яка інша чутливість, із сльозами, зітханнями, пафосною пристрасністю.

У п'єсах Шоу є одна значна особливість. Автор подає до них розлогий коментар, який може бути за обсягом більшим від самого художнього тексту. Шоу з дивною докладністю й мальовничістю характеризує в ремарках зовнішність усіх персонажів, їхні манери й характер мовлення, кожну деталь одягу і всі предмети довкілля. Змальовуючи декорації тієї чи іншої сцени, він присвячує цим словесним картинам цілі сторінки, не лишаючи художнику-сценографу простору для його власної фантазії. Портрети персонажів у нього такі детальні, ніби він малює їх, спостерігаючи конкретного виконавця ролі (часто так воно й було), й іншими вони просто не можуть бути. Всі ці численні ремарки, деталізовані коментарі мали підсилити, увиразнити головний ідейний конфлікт п'єси. Побутова деталь часто має не лише предметно-побутове значення, а й метафоричне, символічне, досить чітке і прозоре.

Свою найуславленішу героїню, квіткарку Елізу Дулітл із «Пігма-ліона» автор змальовує у першій дії так: «Привабливою її не назвеш. їй

Б. Шоу під час роботи