починав репетиції «Синього птаха», режисер, яким був керівник театру Костянтин Станіс-лавський, звертаючись до трупи, говорив, що для цієї п'єси потрібні нові сценічні засоби, щоб краще відтворити сновидіння, мрії, передчуття, властиві драматургії Метерлінка, що це неможливо передати традиційними театральними прийомами. Вистава має бути наївною, простою, легкою, радісною, як сон десятирічної дитини, і в той же час - грандіозною, бо вона повинна втілювати мрію великого поета. Вона покликана захоплювати дітей і пробуджувати серйозні роздуми в дорослих.

Сам сюжет твору нескладний. Дочка і син Дроворуба у різдвяну ніч засинають у своїх ліжках і бачать один прегарний сон. До них з'являється маленька стара жінка у зеленій сукні й червоному ковпачку, одноока і кульгава, якою й слід бути чаклунці. Це Фея Берилюна, яка посилає дітей на пошуки Синього птаха. Він потрібен їй для дуже хворої онуки. Сама Фея не може покинути свого горщика із супом, що вариться в печі. Ось чому вона відряджає на пошук дітей, даючи їм чарівну зелену шапочку з діамантом, який чудодійно повертає людям здатність бачити сутність речей, душі, все, що їх оточує, наділяє їх отим «яснобаченням», тією проникливістю, що за зовнішністю, за оболонкою осягає справжнє, найголовніше. Це була мрія і завдання поетів-символістів сучасників Метерлінка. Якщо діамант повернути в той чи інший бік, то можна зазирнути в минуле або майбутнє. Хлопчик повертає діамант - і бідна кімната Дроворуба перетворюється на феєрично гарний зал, а з усіх речей вистрибують їхні своєрідно одягнені душі. Деякі з них будуть супроводжувати Тільтіля і його сестричку Мітіль у їхніх мандрах за Синім птахом. Усі подальші дії і картини п'єси - віхи на шляху пошуку загадкового птаха. Ані в Країні Спогадів, де діти зустрічають своїх померлих діда і бабусю, ані у Царстві Ночі, де за зачиненими дверима ховаються примари, хвороби, війни, жахи, духи темряви, а також аромати, згаслі зорі, світлячки і солов'їний спів, птаха немає. І в лісі серед Духів Дерев його не знайти. Не ховається птах ані на сумному цвинтарі, де з розчахнутих могил підіймаються не мерці, а дивовижні квіти, бо «мертвих немає»; ані у Садах Блаженств, де доля зібрала всі радощі плоті та духу, котрі, однак, ще не доступні людям; ані у Царстві Майбутнього, в якому ще не народжені діти готуються до своєї появи на світ. Нарешті через рік блукань діти у супроводі своєї доброї помічниці й рятівниці Душі Світла повертаються до хвіртки рідного дому. В останній, дванадцятій картині п'єси Тільтіль і Мітіль прокидаються в залитій сонцем кімнаті у своїх ліжечках. Вони не відразу можуть повірити, що всі блукання у прегарних та страшних світах їм тільки наснилися. Однак до них завітала стара сусідка, схожа на Фею Берилюну. Її хвора онука дуже хотіла б одержати на Різдво в подарунок пташку Тільтіля. Раптом хлопчик помічає, що його горлиця стала майже зовсім синьою: «Та ж це і є той Синій птах, котрого ми шукали!.. Ми за ним ходили в таку

Г. Кузнецов. Ілюстрація до п'єси «Синій птах»