середовища він ставиться з нехіттю та погордою: прагне ізолюватися від нього, зберігаючи внутрішню свободу. Причому це не чайльд-гарольдівська поза, а дійсна внутрішня байдужість, екзистенційна байдужість відчуженого, що є вже явищем новітнього часу. Разом із тим він легко вписується в життя природи, відчуває себе її органічною часткою і живе з нею одним життям. Вже на першій сторінці роману читаємо: «З моєї хатини мені було видно плутанину острівців, голих острівців, шхер. Клаптик моря, трохи блакитного верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, величезний ліс. Мене переповнювало почуття радості та вдячності від пахощів коріння й листя, від смолистого чаду сосни, що нагадує дух її серцевини; лише в лісі все у мені стихало, моя душа заспокоювалася і набиралася сил. Я разом з Езопом день у день ходив у гори й жадав лише цього безкінечного щоденного блукання...»

Згадуваний вітаїзм Гамсуна, якому природа приносила глибоке й радісне відчуття повноти буття, переростає в романі «Пан» у пантеїзм і виливається в гімни таїнствам природи, що інтенсивно переживаються героєм-оповідачем: «Понад полем і лісом покоїлося якесь казкове сяйво, сонце сіло, відбарвивши небосхил густим червоним світлом, ніби застиглими фарбами. Небо було чисте від хмар; я не міг відірвати погляду від цього ясного моря, і мені здавалося, начебто я лежав віч-на-віч із дном світу й моє серце аж тремтіло перед цим оголеним дном, відчуваючи там свою домівку» (курсив автора. - Д. Н.). Власне, перед нами світлі містерії природи, яка краєчком відкриває свої глибинні потаємності, в яких душа оповідача відчуває «свою домівку».

Слід зазначити, що маємо тут справу з художнім образом, що належить до культури на межі ХІХ-ХХ ст. і є втіленням певних її проявів і тенденцій, зокрема потягу до природного, первісного, стихійного, що породжувалося тиском механічних сил «машинного віку» й протестом проти нового. Цей ментально-настроєвий комплекс широко охопив літературу й мистецтво на межі століть і проявився у спектрі різнорідних творів - у живописі П. Гогена, в поезії P. М. Рільке, в романах Д. Лоуренса та багатьох інших. Одним із найпотужніших його виявів є і роман Гамсуна «Пан» та інші його твори.

Лейтенант Глан живе глибоким і напруженим душевним життям, яке набирає дедалі більшого драматизму. Автор наділяє його тим інтенсивним і витонченим відчуттям природи, котре досягається європейською художньою культурою «кінця віку», в добу імпресіонізму. Це відчуття природи, її краси в найтонших відтінках та віяннях приводить Глана в екстатичний стан, у цьому стані він вловлює невидиму присутність Бога в красі природи і молитовно звертається до неї цілком у пантеїстичному дусі: «Дякую за цю самотню ніч, за шум темряви і моря - він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч, - дякую за все це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! Та вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, - нуртується кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене».

Міфічні мотиви й міфотворчість. Проте слід зазначити, що цей Бог не є християнським Богом - це швидше язичницький Бог, переосмислений у дусі пантеїзму. Тут доцільно нагадати, що засаднича теза пантеїзму як філософського світовідчуття гласить: бог існує, але цей бог - сама природа, начало, що її проймає і одуховлює великий Пан.