ми до природи», на них не наклала свій відбиток «механістична цивілізація».

У першому десятилітті XX ст. творчість Гамсуна поступово змінюється як на рівні проблемно-тематичному, так і на рівні художньому, поетики й стилю. Узагальнено кажучи, в ній відбувається дедалі значніше послаблення суб'єктивно-ліричної основи, все ширше зображується в його творах об'єктивний світ, що подається в епіко-аналітичному змалюванні. Змінюються й характер, і структура творів автора, лірик, який експресивно виражає «життя душі», її найглибші й найтонші порухи, поступається місцем епічному оповідачеві, що займає позицію спостерігача, уважного й досить скептичного. Цей перехід найвиразніше проявляється в таких його творах, написаних до Першої світової війни, як роман «Мрійники» (1904), дилогія «Беноні» й «Роза» (1908), «Діти свого часу» (1912), «Містечко Сегельфос» (1914) та ін.

Завершується цей період романом «Соки землі» (1917), відзначеним Нобелівською премією; водночас, ним відкривається останній період довгого творчого шляху письменника. В цей час відбувається подальша еволюція його стилю, характерними ознаками якого стають: зовнішня позиція, з неї ведеться оповідь, усунення авторських втручань і відступів у тексті, хіба що оповідь зберігає певну емоційну забарвленість, співчутливу або іронічну. В пізніх творах набуває остаточних обрисів гамсунівська концепція людини, яка є серцевиною його художнього світу. Людина залишається вписаною в соціум і в певних, поверхневих аспектах залежною від нього, але акцентується на її внутрішньому глибинному зв'язку з природою, світом, землею, котрі становлять з нею єдність, оповиту магічною таємницею. Життя уявляється письменнику безмірною, неокресленою і неозначеною стихією, що не має ні початку, ні кінця і не піддається раціональному осягненню й витлумаченню. Цим визначається будова його романів, особливо пізніх, які не вкладаються в традиційні композиційні норми, не мають ні виразної зав'язки, ні кульмінації, ні фіналу. А це означає, що епізація пізньої творчості Гамсуна, її вихід в об'єктивний світ не була поверненням до реалістичної традиції, що в основному ця творчість залишалася в широкому річищі модернізму.

Цікаво зазначити, що одночасно зі змінами у творчості змінюється також стиль життя письменника. У 1911 р. він купив сільську садибу в місцях, де пройшло його дитинство, біля Гамсунда, і оселився там. Він починає ґрунтовно і серйозно займатися сільським господарством і продовжує це заняття після переселення 1918 р. у Норгольм на півдні Норвегії. Ця праця, цей modus vivendi означали для нього входження в справжнє життя, що перебуває в ладу з життям природи й всією світобудовою.

Інтенсивність творчості Гамсуна в останній період не знижується, після «Соків землі» один за одним з'являються його нові романи, які є окрасою норвезької і світової літератур, зокрема «Жінки біля криниці» (1920), «Останній розділ» (1923), трилогія «Бродяги» (1927), «Август» (1930), «Життя триває» (1933). Пізні романи - це ще один його злет після творчості першого періоду в 90-х роках XIX ст. Однак це великою мірою інші твори і за тематикою, і за типом героїв, і за тональністю та стилем.