Творчість 90-х років XIX ст. Гамсун входить у літературу на початку 90-х років як митець-новатор, котрий заперечує письменство попередньої епохи і виводить її на нові орбіти. Він піддає критиці авторитети цієї епохи, в тому числі й Б'єрнсона, якого наслідував у свій учнівський період. Безперечно, його естетичні погляди й розуміння сучасної літератури формувалися під визначальним впливом зарубіжних естетиків і письменників. Згодом він писав: «Я - не кам'яний, навпаки, надто податливий на впливи і легко ним піддаюся. Можливо, я навчався потроху в усіх авторів, яких читав, але в мої молоді літа ніхто не справив на мене такого величезного враження, як Достоєвський, Ніцше і Стріндберг».

Найраніше він ознайомився з творами Стріндберга з близької шведської літератури, митця неспокійного, одержимого художніми пошуками, власне, першого видатного письменника-модерніста у скандинавських літературах, для Гамсуна він був також утіленням «складного типу модерної людини». У Ніцше, якого він відкрив під час першого перебування в Америці, Гамсуну виявилася внутрішньо близькою його «філософія життя», в якій воно оголошується буттєвою субстанцією, що осягається ірраціонально. У Ніцше перейнята й ідея «духовної еліти», «аристократії духу», яка виразно звучить у ранній творчості письменника і від якої він відмовляється в пізній. До Дос-тоєвського Гамсун приходить найпізніше, вже після виходу у світ роману «Голод», але його імпульси виявилися чи не найтривалішими, передусім у сфері художнього психологізму. Він вважав Достоєвського «безумцем, фантазером і генієм» і заявляв: «Для визначення його величини не вистачає нам міри, він стоїть окремо».

Як зазначалося, головну ваду норвезької літератури в 90-х роках Гамсун вбачав у тому, що вона є «соціальною літературою», а не «психологічною», що вона творить «типи» й «характери», а не «психологічні особистості». В згадуваній доповіді «Норвезька література» він твердив: «Ця література, в сутності своїй матеріалістична, цікавилася більше побутом і звичаями, ніж людьми, а значить - суспільними питаннями більше, ніж людськими душами». А тим часом, за переконаннями Гамсуна 90-х років, сучасна література - це література психологічна, суб'єктивна, а не побутово-описова, її цікавить душа людини в її глибинах, її ірраціональності й непередбачуваності, тобто та її сфера, яку на межі ХІХ-ХХ ст. почали називати «глибинною психологією».

Ці нові тенденції досить виразно проявляються вже в першому романі Гамсуна, «Голоді», що вийшов друком 1890 р. За основу твору було взято особисте пережите письменником, його голодування, що мало місце в Христіанії у середині 80-х років. Однак це не автобіографічний твір, хоча в героях вловлюються певні духовно-психологічні риси Гамсуна. Він є не автопортретом, а на свій лад узагальненою «психологічною особистістю», зображеною в екстремальних умовах. За зізнанням автора, в романі він «спробував зобразити своєрідне життя душі, містерії нервів у виснаженому голодом тілі».

Цей роман був явищем незвичайним на тлі тогочасної літератури і за своєю темою, і за формою та стилем. На перший погляд він ніби входить у контекст літератури натуралізму, в ньому з рідкісною художньою силою зображено жахливий фізичний стан людини, що знахо