Саме в цій іпостасі постає у романі Гамсуна природа, витворюється її живий і динамічний образ, якому належить у творі особливе місце і функція. Гарно про це сказано у нарисі про Гамсуна відомого російського письменника О. Купріна, його сучасника: «Головна особа «Пана» залишається майже не пойменованою, це могутня сила природи, великий Пан, дихання якого відчувається в морській бурі, в білих ночах із північним сяйвом, що повзе вверх по небу, і в «залізних» ночах осені, і в шепоті листя, і в його мовчанні, і в тайні любові, що нестримно з'єднує людей, тварин і квіти. Немає змоги передати докладно зміст цієї книжки з її дивовижним, самобутнім, хвилюючим тембром, з її примхливими відступами, з її жагливими легендами й гарячим весняним маренням, де сон і сон уві сні так тонко переплітається з явою, що їх і не розрізнити».

То ж неминучим було введення в роман міфічних мотивів і міфотворчості, їхня велика роль у його змісті, що теж його характеризує як модерністський твір. Це насамперед образ Пана, міф Пана, запозичений з давньогрецької міфології. Нагадаємо, що він належить до найвідоміших грецьких міфів багатопланового змісту, чим пояснюється його активна присутність в античній і новочасній культурі. За своїм первісним змістом козлоногий Пан - це бог лісів і пасовищ, покровитель пастухів, мисливців і пасічників, веселий бог, що грає на сопілці, танцює і бавиться з німфами. Разом із тим він стає богом стихійних і життєтворчих сил природи і зближується з богом Діонісом. В класичній і елліністичній епосі цей міфічний образ, внаслідок співзвучності його імені з грецьким словом Pan («все»), ускладнюється й абстрагується, стає символом усезагальності, цілісності світу, звідки бере початок поняття «пантеїзм».

У романі Гамсуна міфічний образ Пана зберігає свій глибинний зміст, це персоніфікація стихійної життєтворної сили природи, все-охоплюючої і всепроймаючої, котрій підлягає й людина. З цим міфічним мотивом співвіднесений образ головного героя. Саме про цю невловиму й всюдисущу силу йдеться передусім у романі, саме вона є в ньому першорядним предметом вислову й поетизації, що акцентується і назвою твору.

Повівом міфу є також образ Ізеліни, який не прийшов із давньогрецької міфології, а є породженням міфотворчості автора. Він зітканий з чару білих ночей, що роблять все чимось ірреальним, із марень закоханого Глана, його «снів і снів уві сні», із всевладдя бога кохання Еросу в переможному поступі весни, що переходить в коротке північне літо. «Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. [...] Здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Ізеліну». Запливаючи в хвилі сну, він чує голос Ізеліни: «Люлі-люлі! Озивається чийсь голос, ніби співає в моїй крові Волосожар, то голос Ізеліни».

Друга з основних тем роману - тема кохання, започаткована Гамсу-ном у попередньому романі, в «Містеріях». В її трактуванні ці твори мають багато спільного - в обох творах вона стає «екстазом любові-муки». Проте є також істотні відмінності. В романі «Пан» ця тема тісно пов'язується з життям природи, сказати б, з темою Пана, і постає якоюсь мірою в міфопоетичному ракурсі як непоборна й небез-