Далі приходить кохання-пристрасть, що спалахує в серцях Глана й Едварди. Його перша, ідилічна стадія виявляється короткочасною. Тут слід зазначити, що Гамсун не належав до письменників, які полюбляють малювати ідилію кохання, в нього це почуття швидко набирає драматичного характеру, стає любов'ю-боротьбою, своєрідним любовним поєдинком, в якому закохані не здатні прийти до взаєморозуміння.

І Глан, і Едварда виявляються сильними й водночас самолюбними натурами, неспроможними розчинитися в почутті аж до самозабуття, як молода селянка Єва, котра теж кохає Глана. Як натури самолюбні й егоцентричні, вони легко впадають у ревнощі й переживають їх гостро й експансивно. Вони не вміють прощати одне одному знаки неуваги й образи (або частіше те, що ними сприймається як образа). Коли в однієї із сторін наступає просвітлення й каяття, інша відповідає на щирий порив душі холодністю і зневагою, не в силі відмовитися від бажання дошкульно відплатити за пережиті страждання. В такому пориві, наприклад, звертається Едварда з благанням до Глана: «О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з'явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. [...] Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог». Однак Глан, закам'янілий від ревнощів, не може відмовити собі в насолоді помститися й глумливо, ніби не розчувши, перепитує: «А справді, ви хотіли мені щось сказати?»

У цьому є елемент садизму, у цій любовній грі, яка стає дедалі боліснішою і жорстокішою. Як мужчина, Глан реагує на випади й кпини Едварди експансивно, нерідко втрачає голову й вдається до безглуздих вчинків: насміхається над кульгавістю лікаря, побачивши в ньому суперника, а потім прострілює собі ногу, плює у вухо женихові Едварди, фінському барону, вирішує відзначити їхній від'їзд висадженням у повітря скелі над морем, унаслідок чого гине Єва. Едварда відповідає дошкульними витівками, не виявляючи розсудливості, її кохання є такою ж ірраціональною пристрастю, що унеможливлює їхнє порозуміння. Стихія цієї пристрасті полонила Глана і, зрештою, забрала в нього життя. Едварда витримала її натиск, вона вийшла заміж за барона, але не може забути Глана, її життя виявляється зламаним і вона деградує, про що дізнаємося з романів «Беноні» й «Роза».

Ось така ця любовна історія, ця драма-феєрія північної білої ночі, що розігрується під знаком Пана, бога стихійних життєтворчих сил природи, які не вкладаються в умовності й прописи упорядкованого людського життя. Думається, що в цьому і полягає та тайна, яку передав письменник в історії Глана та Едварди, але не побажав до кінця її прояснювати.

Роман Гамсуна «Пан» глибоко заходить у міфологію, що чи не найнаочніше проявляється в його пов'язаності з міфічним часом. Це час циклічний, що замикається в кругообігу руху природи, зміні пір року та їхній повторюваності. Цьому часу й підпорядковується рух роману: починається він напровесні, коли пробуджується природа, досягає кульмінації влітку, в пору буяння життєтворних сил, і завершується пізньої осені, на початку зими. Лише цей час існує для Глана, героя-оповідача, він відчуває його інтуїтивно і підкоряється його ритму.