одвічно пекельного зла. Цей «бартер» може бути спеціально змальований з усіма подробицями - поява чорта - покупця душі, підпис кров'ю на умові тощо, а може лише припускатися. Досягнувши тридцяти восьми років, Доріан залишається струнким чарівним юнаком із гладеньким свіжим обличчям і ясними очима. Не зразу він помічає, що натомість старішає, вражаючим неприємним способом змінюється його портрет. Усі негідні вчинки, гріхи, розпуста, все огидне в розбещеному існуванні Грея цілком реалістично відображується на його зовнішності, але не на його чарівному обличчі, а на зображенні його двійника на портреті. Жахаючись цього «люстра» власної негідної екзистенції, Доріан ховає портрет у потаємній кімнаті й тільки іноді вдивляється на ньому у свої відразливі розпутні риси. Щоб ніхто не дізнався про портрет - цього свідка звинувачення - герой здійснює страшний злочин - вбиває художника Голлуорда, випадково причетного до таємниці. Однак врятуватися від ще однієї людини, яка знає жахливий секрет, - себе самого - не може. Роман закінчується трагічно. Грей кидається з ножем на портрет, жадаючи знищити доказ свого мерзотного й злочинного життя. Коли слуги, занепокоєні зникненням свого пана, заходять у потаємну кімнату, вони знаходять там на підлозі труп відразливого старого. Як на фотопапері, на обличчі мертвого Доріана проявилися тепер страшні риси гріховності, які робили більш потворним його портрет. Як пояснював сам Вайльд задум твору: «Намагаючись вбити своє сумління - Доріан Грей убиває себе».

Важко не помітити у фіналі роману збіг із завершальною сценою відомого оповідання «Вільям Вільсон» великого американського пись-менника-романтика Едгара По, де герой-оповідач вбиває свого двійника - втілення свого кращого «Я» Вільяма Вільсона, який усе життя намагався врятувати його від моральної загибелі. У Е. По останні рядки звучать так: «Коли я з безмежним страхом підступився ближче (до дзеркала. - К. Ш.), моє відображення - проте бліде й поплямоване кров'ю - непевною кволою ходою немов пішло мені назустріч... то був мій суперник - Вільсон, що здригався в останніх корчах... «Ти переміг, а я програв. Але віднині ти також мертвий - мертвий для світу, для неба і для надії! У мені згасло твоє життя, й, придивившися до моєї смерті, - адже я - це ти, - ти побачиш, як безжально вбив сам себе». Легко побачити, що перед нами та сама ситуація, тільки її учасники начебто помінялися місцями. У По двійник втілює кращі риси героя, у Вайльда - віддзеркалює все найгірше. Проте вбивство двійника в обох письменників є занапащенням власного сумління, знищенням тієї частини самого себе, без якої людина існувати не може. Вайльд жив у час, коли великий інтерес почала викликати проблема складності людської індивідуальності, співіснування в одній людині протилежних психологічних якостей, імпульсів, почуттів - свідомого і підсвідомого, як трохи пізніше стали називати цю двоїстість людини згідно з вченням психолога і філософа 3. Фройда.

Звичайно, титульний герой роману відіграє в ньому головну роль, але є ще один персонаж, чия функція, може, ще важливіша. Це лорд Генрі Воттон - прихильник певних філософських ідей Ф. Ніцше, сприйнятих ним у суто негативному плані, глашатай ідеї всепереможної краси, що не знає моральних табу, відкидає всі вироблені