зака. Краса в її матеріальних втіленнях вабила і надихала їх, була певною емоційною рисою їхнього існування. Лише однією з багатьох. У Доріана Грея, як і у лорда Генрі Воттона, культ краси набуває маніакального характеру, і романіст засвідчує це довгими описами світу гарних речей, котрі вони накопичують і якими себе оточують (як естет, Вайльд і сам цим усім милується, захоплено малюючи нові рідкісні й коштовні предмети, просто-таки упивається нескінченним переліком цього розкішного нагромадження).

Однак важливим є також і друге слово «розмови». В романі вони посідають значне місце. Це, безумовно, характерна риса стилю самого Оскара Вайльда. Вияв його тяжіння до драматургізації прози, тобто надання їй форми близької до сценічної, де мова персонажів - діалоги, монологи, полілоги - основне, в чому розкривається і сюжет, і характери. Від такої прозової форми лише один крок до написання п'єс, творів суто драматичних. І цей крок письменник робить, звертаючись уже в наступному році (по написанні «Портрета» до літератури для театру, створюючи в першій половині 90-х років чотири так званих «салонних комедії» і трагедію «Саломея» (1893). Крім певної схильності Вайльда до насичення власної прози «театралізованими» розмовами, важливим було і те, що саме так він міг якнайкраще виявити притаманні йому блискучу гру парадоксами й елоквентність¹. Варто прочитати будь-які розмови в його романі, щоб це відчути. Проте були й інші причини для «розмовності» його прози, не суб'єктивного, а об'єктивного характеру. Саме в другій половині століття і в англомовних, і в інших літературах поширюється діалогічна та полілогічна форма оповіді. В романах таких письменників, як Джордж Еліот або Генрі Джеймса та багатьох інших, вона посідає суттєве, а подекуди й виняткове місце. Розкриття внутрішнього світу героїв через мовлене ними слово, в якому виявляється і те, що вони хотіли б про себе сказати, і те, що бажали б приховати, набуло великої формальної довершеності. Розмови персонажів як художній прийом створення об'ємних характерів були, звичайно, відомі й раніше. Однак саме в десятиліття активної творчої діяльності Вайльда з'явилися цілі романи, витримані в формі нескінченних розмов.

Від подібних діалогів або полілогів у творах Генрі Джеймса або Джордж Еліот салонні сцени, в яких висловлюють свої думки і почуття герої Вайльда, відрізняються якоюсь рідкісною іронічною дотепністю, блискотливим гумором і... легковажною необов'язковістю. Скориставшись назвою п'єси англійського драматурга XVIII ст. Річарда Брінслі Шерідана, їх можна було б назвати «Школою злосливості». Окремі, часто дуже короткі репліки літають між співрозмовниками, немов шарики пінг-понга. Такий же предмет гри, як оті целулоїдові кульки. Ці розмови не додають нічого суттєвого до образів їхніх дотепних учасників, які зображені достатньо чітко вже на початку книжки. Романтичний художник-ідеаліст Безіл; освічений жонглер словами, цинік і спокусник лорд Генрі; самозакоханий і слабодухий Доріан, елегантна витончена кокетка, шукачка нових насолод герцогиня Монмаут та

1  Елоквенція (лат. eloquentio, від eloquor - виголошую промову) - красномовність, справжній талант у мистецтві вести захоплюючу розмову,