неоднозначний інтерес. Він дуже добре, за спогадами сучасників, володів мистецтвом усного оповідання, говорив іноді навіть цікавіше, ніж писав. Його парадокси, афористичні висловлювання, завжди неочікувані й блискучі, були в усіх на устах.

У першій половині 80-х років Вайльд, який трохи хвалькувато заявляв, що з Оксфорда вийшов «художнім критиком і професором естетики», виробляв свої естетичні засади і форму викладу як теоретик і тлумач мистецтва. Починаючи з 1884 p., він пише статті в різні журнали і навіть два роки редагує часопис «Світ жінки». Наслідком активної діяльності в критиці став, зокрема, блискучий гостродис-кусійний трактат «Занепад мистецтва брехні» (1889). Він був написаний у формі діалогу-дискусії між представниками двох протилежних позицій щодо мистецтва - естетської в дусі самого автора і консервативної. Вже починаючи з назви, трактат іскриться неочікуваними твердженнями й сміливими парадоксами. «Мистецтвом брехні» один із співрозмовників - Вівьєн - alter ego письменника Вайльда - вважає художню творчість. Слово «брехня» у заголовку звучить зухвало, а насправді мається на увазі фантазія, вигадка, поезія - усе що протистоїть натуралістичному копіюванню реальності.

Вівьєн заперечує відомі слова Гамлета з шекспірівської трагедії про мету мистецтва - тримати люстро перед природою, тобто точно віддзеркалювати світ. На його думку, «життя наслідує мистецтво значно більшою мірою, ніж мистецтво - життя». Незважаючи на всю уявну парадоксальність цього твердження, в ньому є глибокий зміст. Варто лише згадати сучасні запеклі дискусії про негативний вплив новітнього масового мистецтва, особливо кіно і телебачення, в їхніх агресивних, жорстоких, аморальних виявах на глядачів. У трактаті було багато сумнівних думок, але він був діалектичним й спонукав до роздумів, суперечок і мав широкий резонанс.

Це стосується й інших відомих есе, статей, рецензій Вальда, як, наприклад, провокативний «етюд у зелених тонах» - «Пензель, перо і отрута» із збірки «Задуми». В ньому йдеться про поета, художника, критика Вейнрайта, який був одночасно кримінальним злочинцем -отруювачем і підроблювачем підписів на векселях. Іронічно й легковажно на основі біографії цього чоловіка Вайльд твердив, мовляв, «та обставина, що людина була отруювачем, не має ніякого відношення до її літературного таланту». Звичайно, письменник мав на увазі, що естетичну цінність творчості не можна виводити з моральних й етичних принципів творця, його поведінки в приватному житті. (Згадаємо прямо протилежне твердження О. Пушкіна з його «Моцарта і Сальєрі»: «Геній і лиходійство - дві речі несумісні»). Однак суспільство завжди хотіло бачити в житті великих митців ті високі принципи, які вони пропагували у своїй творчості. І звичайно ж, супроти публіки викликали зухвалі парадокси типу: «Немає книг моральних чи аморальних. Є книги, написані добре або написані погано. Ось і все». (Це з передмови до «Портрета Доріана Грея»); «Мораль завжди стає останнім притулком для людей, які не розуміють краси» тощо. Досить непевні подібні висловлювання (які, до речі, суперечили художній практиці Вайльда, бо і в його «Казках», і в «Портреті Доріана Грея» знайшли втілення і краса форми, і глибина гуманістичної моральної думки) здобули письменникові сумнівний «титул» іммораліста і це дуже