характеризував її як «переважно пізнавальну діяльність», а визначальну її роль вбачав у прагненні до «виявлення сутності» явищ життя.

У появі й швидкому розвитку інтелектуальної прози промовисте виявлення знайшло зміщення інтересу зі сфери суспільного побуту на сферу буття, що відбувалося в літературі наприкінці XIX - на початку XX ст. і закріпилося в наступну епоху. Крім названих Піранделло й Чапека, тут слід згадати ще хоча б таких видатних письменників, як Анатоль Франц і А. Жид, Т. Манн і Г. Гессе, Б. Шоу і М. Унамуно. Прямим попередником цього напряму новітньої літератури був Ф. Достоєвський, який справив великий вплив на її поступ.

Важливо ще зазначити, що реалізм на межі століть розвивався не ізольовано від інших напрямів та течій, зокрема модерністських, а в зв'язку і взаємопроникненні з ними. Чітке розмежування напрямів і течій, їхній поділ на прогресивні й реакційні, обов'язкова боротьба між ними за названою прикметою - це догматичні вправи радянського літературознавства, які суттєво відрізняються від реальності літературного процесу. У творчості письменників наприкінці XIX - на початку XX ст., в їхніх індивідуальних стилях теж маємо елементи різних -ізмів, а їхня належність до певного з них визначається, нерідко з великою мірою відносності, за превалюванням рис і тенденцій тієї чи іншої течії у того чи іншого митця. Слід при цьому зауважити, що художнє життя цієї епохи характеризується підвищеною активністю взаємозв'язків не лише різних течій, а й різних видів мистецтва. Особливою глибиною відзначаються взаємопов'язаність і взаємодія реалізму й натуралізму (Гі де Мопассан і Т. Драйзер), реалізму й імпресіонізму (А. Чехов або пізній К. Гамсун), реалізму й неоромантизму (Максим Горький й Р. Роллан) і так аж до пов'язаності реалізму й експресіонізму (Г. Манн і JI. Андреєв).