«розміщає матеріал, як це робить саме життя, з яким він співпрацює і яке йому служить взірцем». Послідовні натуралісти усували авторський вимисел навіть із сюжетотворення, вважаючи, що сюжет має витікати із структури «шматка життя», який письменник обирає і аналізує, ставлячи на меті його достовірне зображення в повсякденно-побутовій життєподібності. Зауважимо, проте, що видатні письменники цього напряму, такі як Золя, Гауптман, Драйзер та інші, не рахувалися з цими прописами й сміливо виходили на обшири дійсності, даючи їй на свій лад масштабне глибоке висвітлення.

Близькі до зазначених загальні настанови спостерігаються в імпресіоністичній прозі, у тих же Гонкурів і К. Гюїсманса, К. Гамсуна й А. Шніцлера, А. Чехова й І. Буніна, М. Коцюбинського та інших письменників. Однак проявляються вони на інший лад: увага спрямовується передусім на внутрішній світ, на передачу вражень і передчувань, думок і настроїв у їхній плинності й динамічності. При цьому все це не аналізується і не роз'яснюється автором, а передається імпресіоністично, великою мірою навіюється, багато що залишається недомовленим, немотивованим, внаслідок чого виникає враження певної загадковості, незбагненності, життя душі, неможливе в літературі натуралізму з її «науковими» настановами.

Прагнучи невимушено зображати життя в його «саморусі», імпресіоністи відмовляються від чіткої окресленості образів і логічно побудованих композицій, в яких відчувається конструююча рука автора. Вони віддають перевагу вільному зображенню, в якому зберігається враження спонтанності, «незробленості»: деталі, образи, фрагменти дійсності беруться ніби випадково, без цілеспрямованого відбору, але все це виявляється внутрішньо співвіднесеним й відповідним задуму автора, сказати б, працюючим на його ідею. Отже, хибно думати, нібито імпресіоністи обмежувалися фіксацією вражень і не прагнули до вираження глибинного сенсу зображуваного та узагальнених ідей. Річ у тім, що тут маємо справу з іншою художньою технікою, з вираженням авторського задуму іншими засобами й прийомами, іншим стилем. Усе це, зокрема, JI. Толстой знаходив у прозі Чехова й говорив про неї, зближаючи її з живописом імпресіонізму: «У Чехова своя особлива форма, як у імпресіоністів. Дивишся, людина нібито без розбору маже фарбами, які їй потрапляють під руку, і нібито ніякого зв'язку ці мазки між собою не мають. А відійдеш на певну відстань, глянеш - і загалом виходить цілісне враження».

На стику століть у більшості літератур відбувається розпад натуралізму і його розчинення в інших художніх течіях. З одного боку, досить поширеним явищем стає переростання натуралізму в імпресіонізм, котре спостерігається в багатьох тогочасних письменників, як-то у А. ГольцаіЙ. Шлафа в німецькій літературі, у Дж. МурайДж. Гіссін-га - в англійській, у С. Крейна - в американській тощо. З другого боку, натуралізм переходить у таке специфічне утворення художньої культури межі століть, як декаданс, і стає одним з його джерел. У цьому плані прикметним явищем є творчість французького письменника К. Гюїсманса, зокрема його роман «Навпаки».

Однак спершу необхідно пояснити слово «декаданс», яке в перекладі з французької мови означає «занепад». Таку назву, не без виклику громадськості, обрала собі в середині 80-х років XIX ст. група молодих