певний колір і вони функціонально пов'язуються між собою. Ідея Рем-бо полягає в тому, що, інструментований на певну голосівку, вірш викликатиме й певні кольорові відчуття й відтінки, чим і досягатиметься практично correspondences des arts (відповідності мистецтв), взаємо-пов'язаність їхніх художніх мов, що була проголошена у знаменитому сонеті Бодлера «Відповідності», про який вже йшлося. Далі в Рембо читаємо візуальні образні ряди, в яких проявляються відповідні сугестивні можливості голосівок, їхнє, сказати б, «звукове малювання», як-то:

Е - шатра в білій млі, списи льодовиків, Ранкових випарів тремтіння незбагненне; І - пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене, Сп'яніле каяття або нестримний гнів.

(Переклад Г. Конура)

Поезії 1872 р. прийнято об'єднувати під загальною назвою «Останні вірші», бо вони справді були останніми творами Рембо, написаними у віршовій формі. Тривалий час вони друкувалися разом з «Осяяннями» й сприймалися як «осяяння у віршах» - поряд з «осяяннями в прозі», котрі належать до специфічного різновиду «поезій у прозі», що набув значного розвитку у французькій літературі другої половини XIX ст. Між цими циклами є немало спільного, але є й відмінності. В «Осяяннях» творчі шукання Рембо, його безперервний експеримент сягнули кульмінації й воднораз дійшли фіналу.

В «Останніх віршах» продовжується здійснення програми «ясновидіння», творення нового поетичного світу, розширення й збагачення виражальних можливостей поезії. Десь через рік, у «Сезоні в пеклі», Рембо напише в критичному самокоментарі: «...я тішився надією, що за допомогою інстинктивних ритмів винайшов таку поезію, яка колись стане доступною сприйняттю всіма п'ятьма відчуттями... Спершу це були проби пера. Я писав мовчання й ніч, виражав невимовне, втілював миті головокружіння...» Тобто писав те, що не піддається прямому вербальному вислову, що навівається музично або ж підка-зується асоціаціями, натяками, конотаціями. Образи втрачають окресленість, виходять із часових і просторових координат, у них зливаються об'єктивне й суб'єктивне, конкретне й символічне, «малюнок душі» й стан світу.

Останні твори Рембо і його мовчання. Своєї кульмінації поезія ясновидіння Рембо досягає в «Осяяннях», створюваних у 1872-1873 pp. Це збірка «поезій в прозі», в яких, за незначними винятками, відсутня будь-яка сюжетно-тематична цілісність, у них декларований поетом принцип «слова на волі» отримує завершене втілення. Це справді видіння поета, що виникали у характеризованому вище стані «ясновидіння», вони, при всій їхній візуально-чуттєвій наповненості, цілком незалежні від конкретики життєвого досвіду, не мають жодних прикмет часу чи місця, жодних життєвих прототипів. Це суб'єктивні видіння, сказати б, своєрідні поетичні абстракції, зіткані з образів, позбавлених сюжетних та логічних зв'язків і зближених несподіваними асоціаціями, та з навіювань, і доведені до галюцинаційної виразності. Трохи згодом у «Сезоні в пеклі» сам Рембо про це