1869-го по травень 1870 p.). З його шкільних учителів слід згадати Жоржа Ізомбара, викладача риторики, який опікувався підлітком і заохотив його до написання французьких віршів. А рідкісний зрілий талант проявляється у Рембо унікально рано. В п'ятнадцятилітньому віці він пише вірші, позначені поетичною силою й впевненістю вислову, як, наприклад, вірш «Відчуття», створений весною 1870 р.

Однак у сім'ї, в якій зростав поет, панувала гнітюча атмосфера і ще підлітком він почав бунтувати проти материнського деспотизму. Цей протест вилився у форму систематичних утеч із дому. Перший раз він утік у серпні 1870 p., дістався до Парижа, де його затримала поліція як бродягу й відправила додому. Десь через півтора місяця він утікає на цей раз до Бельгії, кордон з якою пролягав неподалік від Шарлевіля, звідки його теж повертає поліція вже на вимогу матері. Однак у лютому 1871 р. він знову втікає до Парижа, проте, не знайшовши там притулку, сам повертається додому пішки, через країну, окуповану пруссаками (у той час йшла фран-ко-прусська війна 1870-1871 pp.). У серпні 1872 р. Рембо надіслав свої поезії Верлену, в якого вони викликали захоплення, і він запросив юного поета до Парижа і поселив у своїй квартирі. Проте про цей епізод біографії Рембо і його стосунки з Верленом вже йшлося в попередньому розділі.

Слід зазначити про те, що втечі Рембо на цьому не припиняються, вони стали чимось невіддільним від його способу життя, його образу, долі, єства, стали їхнім своєрідним символічним утіленням. Він втікатиме й далі - від Парижа, від Франції, від Європи, врешті-решт, від цивілізації, поїде у тропічні нетрі Східної Африки і повернеться на батьківщину смертельно хворий тільки для того, щоб померти в марсельському портовому шпиталі. В цій одержимості Рембо є щось загадкове, майже фатальне, але в її підґрунті знаходимо й цілком реальні чинники - це затяте неприйняття світу, що оточував поета, і порив до повної свободи, немислимої в реальному бутті.

У цих утечах проявляються засадничі риси особистості Рембо та його життєвої позиції. Йому була властива принципова асоціальність, відмова від будь-якої «корисної діяльності», від усього, що вписує особистість у соціум, підпорядковує йому. Вона була притаманна й багатьом французьким поетам другої половини XIX ст., але саме у Рембо набувала завершеного, якщо не абсолютного вираження. Романтичне у своїй вихідній основі неприйняття існуючого перетворюється у нього на безоглядне осудження і повний негативізм. У листі до згадуваного Ж. Ізомбара вінчшовідається: «Я живу, я гнию в паскудному, злому, сірому світі. Що ви від мене хочете, я непорушний у своєму обожненні вільної волі... Я хотів би втікати знову й знову...»

Малюнок П. Верлена. А. Рембо. 1872