перебудувавши всю поетику, зумів знайти шлях до найшаленішої краси».

Було б хибним вважати, що «ясновидіння» Рембо було суто формалістичним експериментаторством. Насправді ж це була програма поетичного осягнення буття в його повноті та цілісності і його тотального поетичного вираження. Від справжніх поетів, «ясновидців», у ній цілком визначено вимагається «нового -у сфері ідей і форм». Поет, проголошує Рембо, відповідальний за все, «за людство, навіть за тварин». І що важливо зазначити, нова поезія мислиться ним у загальному дискурсі Прогресу (це слово він пише з великої літери), де поетові «належить бути його помножувачем». Власне, це є грандіозний проект оновлення поезії й людства, авангардистський за своїм характером, що провіщає подібні проекти й зусилля першої половини XX ст.

Першорядним завданням його реалізації Рембо вважав творення нової поетичної мови. Вона має те, що відкривається поетові в ясновидінні, робити відчутним, видимим, сприйнятним всіма органами чуттів. При цьому «якщо те, що поет приносить звідти, має форму, то йому надається форма, а якщо воно безформне, то таким і має являтися». Важливо зазначити також, що Рембо аж ніяк не збирався творити якусь езотеричну поезію, тобто призначену лише для посвячених в її таїнство. Навпаки, ним наголошується: те, що відкривається душі поета-ясновидця і осягається нею, він має робити набутком «загальної душі», душі всіх. Нова поетична мова, проголошує Рембо, «буде мовою душі до душі, вона вбере в себе все: запахи, звуки, кольори, вона поєднає думку з думкою і приведе їх в рух». Вона уявляється поетові якоюсь універсальною художньою мовою, що поєднує виражальні можливості різних мистецтв і здійснює їхній загальний синтез.

Це було одне з тих завдань, на які спрямовує Рембо свій великий поетичний талант у наступні два з половиною роки свого короткого творчого шляху.

Починає він із розчищення ґрунту, з іронічно-критичного перегляду репертуару тогочасної французької поезії, її тем, мотивів, поетичних умовностей і кліше у великому вірші «Що поетові кажуть про квіти». Особливо дістається в ньому банальному «квітникарству» салонно-романсової поезії, разом з яким піддається веселому й дотепному висміюванню пафосно-піднесене й вторинно-романтичне, що все ще наповнювало французьку та європейську поезію й зберігало позиції на поетичному Олімпі. В такій іронічній і блазенсько-пародійній формі висловлюється Рембо за рішуче оновлення поезії, розширення її діапазону й звернення до прози життя.

Першим переконливим утіленням нової поетики Рембо став його знаменитий «П'яний корабель», написаний влітку 1871 р. у Шар-левілі перед відбуттям до Парижа. В ньому усувається дистанція між зримим символом і значеннєвістю, повністю знімається порівняння, навіть прямо не висловлене «ніби», вступає в права тотальна метафоричність, що переростає в образи-символи. Коли юний поет прочитав

А. Рембо