Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!

Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;

І слово марища душили безупинно.

І зір потьмарили Безмірності страшні!

(Переклад В. Ткаченка)

Проте на становлення Рембо-поета впливали не тільки сформовані течії та школи. В провінційному Шарлевілі він уважно стежив за новими віяннями у французькій поезії. Як і для Верлена та Малларме, справжнім відкриттям для нього стала поезія Бодлера, вплив якої на юного поета був особливо значним; у ранній поезії він найвідчутніший у таких його віршах, як «Венера Анадіомена» й «На музиці». До «справжніх поетів», поетів-ясновидців, Рембо відносить також Верлена, з поезією якого вже на той час він був ґрунтовно ознайомлений. Привертають його увагу й твори Малларме, які з'являлися в періодичних виданнях. Так окреслюється коло видатних поетів-символістів, які витворюють основний контекст поезії Рембо.

Закінчення першого Періоду творчості Рембо припадає на другу половину 1870-го й початок 1871 р. Воно означене загостренням радикальних негативістських настроїв поета і різким посиленням викривально-сатиричних тенденцій у його поезії. Пише він у цей час також яскраві антивоєнні твори, серед яких слід виокремити сонет «Сплячий в улоговині». Ця поезія підводить і до розуміння того ентузіазму, який викликала у поета Паризька комуна і який знайшов вираження у згадуваних уже віршах «Руки Жанни-Марі», «Паризька оргія» та ін. Проте в цей же час у Рембо визрівав радикальний перелом, концепція ясновидіння і поета-ясновидця.

Символістська поезія Рембо. До символізму Рембо приходить весною 1871 p., коли й назви його не існувало, і свою новаторську, великою мірою експериментальну поезію називає «поетичним ясновидінням». Її програму він розвиває у листі до Ізомбара і особливо в листі до Демені. В останньому він висловлює передусім невдоволення поезією попередніх епох, коли «людина не працювала над собою, не була ще розбуджена і не занурилася у всю повноту великого сновидіння». Найперше, чого має досягнути той, хто хоче стати поетом, - «це повне самопізнання; він відшукує свою душу, обстежує її, спокушає її, пізнає її. А коли він її пізнав, він має її обробити!»

А головне, наголошується далі, щоб стати поетом, «треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем», а досягається це шляхом «довгого, безмежного й обґрунтованого розладу всіх відчуттів», поет «стає найхворішим серед хворих, найзлочиннішим, найпроклятішим серед проклятих - і найвченішим серед вчених!» Цим досягається, говориться далі в листі, «незвідане», особливий світ, який існує не над реальним і конкретним, а відкривається за ним у ясновидінні. Осягається він не розумом, а інтуїтивно-емоційно: «поет досягає незвіданого і, втрачаючи розум, перестає розуміти свої видіння - він їх побачив!» Ці видіння не є ні відображеннями, ні «наслідуваннями природи», вони в осяянні творяться поетом заново, за законами краси, їх Рембо виражає з незвичайною яскравістю, експресією і виразністю, вдаючись до навіювання того, що не піддається прямому вербальному вислову. І, як писав видатний чилійський поет П. Неруда: «Рембо,