те прагнення до Абсолюту, яким, на думку поета, одержима сучасна література; в цьому, як і загалом у задумі твору, виразно проявляється зв'язок Малларме з романтичною традицією. Написане ним він розглядав як фрагменти чи заготовки до Книги. Найбільше про неї він сказав у листі до П. Верлена від 16 листопада 1885 p., який має автобіогра-фічно-сповідальний характер. Вона повинна бути, говориться у цьому листі, «справжньою книгою за раніше визначеним планом, а не збіркою випадкових, хай і чудових натхнень...» Це єдина Книга, «на яку, сам того не відаючи, заміряється кожен, хто пише», «орфічне витлумачення Землі», в якому «полягає єдиний обов'язок поета і заради якого веде всю свою гру література».

Утім уже тоді, в середині 80-х років, Малларме сумнівався в тому, що може здійснити задум, і висловлював надію хоча б на створення фрагмента, який давав би гідне уявлення про ненаписаний твір. На такий фрагмент має підстави претендувати твір «Ігітур». Автор назвав його повістю, але за своїми жанровими ознаками він є швидше містерією, в ньому метафізичний каркас виходить на поверхню, визначаючи сюжет і тип героя. Цей герой з латинським іменем Igitur (латинське «отже», «в такому разі») є втіленням метафізичної ідеї і такого ж, за своєю суттю, «магічного дійства»: ціною самовбивства «виправити» світ, усунувши з нього Випадок, який у людському бутті є деструктивною силою, що породжує розлад. «Випадок, - йдеться у «Ігітурі», - це саме він незмінно творить свою Ідею, чи стверджує себе при цьому, чи заперечує себе. Перед ним і заперечення, і ствердження втрачають свою чинність».

На проблемно-тематичному рівні з «Ігітуром» перегукується поема Малларме «Кинутий жереб ніколи не скасує випадку», що з'явилася за рік до його смерті. Тут розгорнута символічна, при всій чуттєвій виразності, картина бурі, катастрофи корабля, який розбивають хвилі й поглинає безодня. Цій розбурханій стихії протиставляється Maitre (французьке слово, що має багато значень - повелитель, господар, учитель, майстер та ін.), посивілий старий, який «колись стискав штурвал» і «мав дух, щоб кинути його супроти Бурі». Він теж тоне у вируванні стихії, тримаючи над головою кулак, «усе заповідане у мить відходу комусь двозначному». Виникає також «розгублене перо самотнє», «вперта білість», пов'язана з постаттю «зболеного принца на скалі» (алюзія шекспірівського Гамлета). Вона летить над розбурханою безоднею, не зникаючи в ній. Це можна прочитати і як запоруку того, що коли навіть людина загине, залишається Дух, Свідомість, Число, яким мали б бути підвладними матерія, стихія, випадок. Та в Малларме вони здатні зберігати незалежність від матерії, хаосу буття, хоча не можуть його скорити, бо неспроможні «скасувати випадок».

Символіка цієї поеми особливо складна й багатозначна, до того ж її зміст виражено в незвичайній, здається, жодним поетом не повтореній формі. Проте ця форма адекватна змістові. Текст поеми подається не

П. Гоген. Портрет С. Малларме. 1891