велика добірка його поезій, яка найповніше репрезентує ранню творчість Малларме. У 1871 р. поет перебирається до Парижа, в його поезії наступає пауза, після чого вона набуває нової якості.

Творчість Малларме прийнято поділяти на два періоди, на ранній, що в цілому вкладається в 60-і роки, і пізній, центр якого у 80-х роках. Слід визнати, що цей поділ виправданий, його рання поезія була становленням того, що називають феноменом Малларме, з досить різнорідних течій та тенденцій. Безперечно, вона пов'язана з романтичною традицією, що проявляється на різних її рівнях: в опозиції до наявної дійсності, її безапеляційному неприйнятті, в осяганні буття в протилежностях і контрастах, у типі «ліричного героя», якому притаманний дух загального заперечення.

Рання творчість Малларме протікала в середовищі парнасців, що не могло не позначитися на ній, на її поетиці й стилі. З парнасизмом пов'язана пластична виразність предметно-чуттєвих образів його поезій, що з особливою переконливістю засвідчується його «поганською еклогою» «Полудень фавна». Очевидно, від парнасизму йде й схильність поета до форми сонета, котра не дуже узгоджується з провідними настановами символізму. Однак найбільше значення для Малларме на цьому етапі мала поезія Бодлера, якій належить особлива роль у його становленні на шляху символізму; у великій мірі за посередництва автора «Квітів зла» була ним сприйнята й адаптована романтична традиція. Присутність Бодлера виразно відчувається в його поезії 60-х років, зокрема в циклі, опублікованому в збірнику «Сучасний Парнас».

Символізм раннього Малларме ще не відзначається особливою складністю й герметичністю, замкненістю в собі. Його поезії цього періоду здебільшого мають двопланову структуру, де перший план займають предметно-чуттєві образи, за якими приховується ідея, абстракція, яка в ході розгортання мотиву увиразнюється, підпорядковує названі образи і, зрештою, перетворює їх на образи-символи. Так побудовані поезії циклу із «Сучасного Парнасу» - «Вікна», «Квіти», «Дзвонар», «Блакить» та ін. Тут предметні образи символізують душевний стан поета, його безсилля перед життям, яке він не може прийняти і не здатен долати, і це, як наслідок, породжує розпач і жорстоку депресію. Характерним є вірш «Вікна», де поет ідентифікується з вмираючим у шпиталі: «Шпиталем стомлений і ладаном, що лине, // Ядучий, посеред фіранок білини // Аж до нудотного розп'яття, щохвилини // Вмирущий тулиться до голої стіни». Він рветься до вікон, до блакиті як прихистку, де інший світ, «сяйво безміру» і «небеса розквітлої краси», але цей порив розбивається об реальність, ницу й огидну, яка змушує «зрадити блакить». І порив до блакиті - це, зрештою, втеча «із ризиком падати всю вічність у провал».

Складніша символіка вірша «Блакить». Тут блакить є не тільки символом високого й ідеального світу, до якого рветься душа поета, не тільки антитезою реальному світові, а й «пронизливим докором» тому, хто «поділяє прим'яту підстилку щасливих людських стад». Вона, «прорізаючи кільце твоїх агоній, // Мов невідпорний меч, серед імли гримить. // Ховатися - куди від лютої погоні? // Вона гряде. Блакить! Блакить! Блакить!» У цьому вірші образ-символ блакиті стає