Наступна збірка Верлена «Мудрість» з'явилася після тривалої паузи, в 1882 p., але створена вона значно раніше, після ув'язнення в Бельгії й повернення поета до християнства й католицької церкви. В передмові до збірки він писав: «Автор цієї книжки не завжди думав так, як нині. Тривалий час він блукав у зіпсованому сучасному світі через помилки й невідання. Однак заслужені прикрощі (натяк на пережите в 1872-1874 pp. - Д. Н.) застерегли його і з милості Господа він зрозумів ці попередження. Він простягнувся ниць перед вівтарем, давно забутим, поклоняю-чись Всеблагому і волаючи до Всемогутнього, покірний син церкви». Бог цієї збірки - це Бог католицької церкви, але він сприймається й переживається поетом з якоюсь дитинною безпосередністю й чистосердечністю. В поезіях збірки домінують молитовно-гімнична або сповідальна інтонації, проте уловлюється в них затаєний чорний смуток, що гнітить душу поета. Власне, він відчуває себе розкаяним грішником, який прагне спокутувати свої гріхи. Наявна в поезії й пейзажна лірика, але в ній міняються тональність і колорит, здебільшого панує ідилічна умиротво-реність, як, наприклад, у вірші «Тихе небо понад дахом...», тонко перекладеному М. Рильським.

За прийнятою хронологізацією, «пізній Вер-лен» починається після «Мудрості», це вже 80-90-і роки, коли справді відбувається спад його творчості. Написано ним у цей період багато, значно більше, ніж у період розквіту, але лише окремі поезії пізніх збірок сягають колишнього рівня. Найзначнішими з них є збірки «Любов» (1888), «Паралельно» (1889), «Щастя» (1891), «Пісні для неї» (1892). Ці збірки наповнені особистими мотивами, йдеться в них про близьких поетові людей, які пішли з життя, про далеке й щасливе дитинство, про сни й марення, в яких поруч з'являються Матильда й Рембо, котрий тепер уявляється йому сином. Виділимо вірш «Підспів під Поля Верлена» (збірка «Паралельно»), в якому поет пародіює самого себе («оті романси мої без слів, / Незвично звучні, як дивна вість») і своїх наслідувачів, котрих все більше з'являлося. З кожним роком зростала його слава, яка, однак, не рятувала його від злиднів та самотності, і це дратувало поета: «Так отака ти, людська славо? // З тобою я голодувати //І бідувати маю право // Й кінці потроху віддавати...»

Однак ця слава чудового поета-лірика не була ефемерною, вона зростала після смерті Верлена, що наступила на початку 1896 p., і справедливо стала славою всесвітньою.

Запитання і завдання

1. Чим вирізняється Поль Верлен серед французьких «великих символістів»?

2. До якої поетичної течії приєднався Верлен на початку творчого шляху? Як вона проявилася в його поезії?

Верлен на схилі літ