«чарівні маски, радісні на вид, // Та сповнені таємною журою», розігрують любовні сценки й співають пісні про те, «як від любові їм життя розквітло», але в усьому цьому немає радості, і самі вони, і їхні забави та співи «у місячне перецвітають світло», котре, як відомо, є світлом примарним.

Поверненням до справжнього, нерозігруваного, до глибоких і щирих почуттів була наступна, вже згадувана збірка Верлена «Пісня чистого кохання» (1870), присвячена його нареченій Матильді Моте. Тут знаходимо те ж злиття світу внутрішнього й світу зовнішнього, але глибока ніжність і зачарування, що переповнюють поета, перетворюють їх на якусь вселенську світло-радісну феєрію:

З висі тремкої Тиша злина

В місячнім світлі Мліють гаї; В ночі розквітлій Тчуть солов'ї Співи-узори... О люба зоре!

В мирі й спокої Спить осяйна Світу будова... Хвиля чудова!

(Переклад М. Лукаша)

Синтез імпресіонізму й символізму. Отже, творчість Верлена тісно пов'язана з імпресіонізмом і водночас вона є втіленням поетичного синтезу імпресіонізму й символізму. Як вже зазначалося, розпочавши з принципу «митець має писати тільки те, що бачить, і тільки так, як він бачить», імпресіонізм дедалі більше зміщався в площину витонченої передачі вражень і переживань. Доведене до надзвичайної витонченості, «мистецтво відображення» перетворюється на «мистецтво вираження» й синтезується символізмом, що й проявляється з особливою повнотою та виразністю в поезії Верлена.

Своєрідною естетичною декларацією Верлена є його знаменитий вірш «Поетичне мистецтво», написаний у 1874 р. й опублікований через вісім років. Щоправда, сам поет згодом заперечував його програмовий характер і заявляв, що в ньому він «не збирався теоретизувати», але програмовість цього твору безперечна, хоч і висловлена у вільній поетичній формі. Подібним чином його «Поетичне мистецтво» сприймається сучасниками та наступними поколіннями і витлумачується як естетична декларація й поетичного імпресіонізму, і символізму.

Цей вірш-декларація відбиває внутрішню закономірність поезії Верлена, за якою імпресіоністичне відтворення вражень переходить у символістську сугестію, навіювання невизначеного, інтуїтивно-на-строєвого, позбавленого чіткого сенсу й обрисів («про неясне говорити неясно», за його формулюванням), де слова стають своєрідними сигналами відчуттів і мають діяти на кшталт музичних фраз і акордів. Тому він проти точного відбору слів, необхідного для точної інформації, йому «наймиліший спів - сп'янілий: він невиразне й точне сплів».

В нім - любий погляд з-під вуалю, В нім - золоте тремтіння дня Й зірок осіння метушня На небі, скутому печаллю.

(Переклад Г. Конура)