увесь день захоплено роздивляється навкруги -1 нарешті, з настанням темряви, вже нічого не бачить, лише чує невтомних солов'їв. Отже, весь ряд миттєвих вражень охоплює один весняний день, неповторний і п'янкий, у якому навіть мошкара (що так докучатиме влітку!) викликає захоплення.

Простежимо, як саме вибудовується чуттєво-емоційна «картина» весни, її відбиток у душі ліричного героя: «Цей ранок, ця радість, ця могутність дня і світла, це синє склепіння, цей крик та ключі, ці зграї, ці птахи, цей гомін вод, ці верби, ці берези, ці краплі - ці сльози, цей пух - не лист, ці гори, ці доли, ці мошки, ці бджоли, цей зик і свист, ці зорі без затемнення, це нічне зітхання селища, ця ніч без сну, цей морок і жар постелі, цей дріб і ці трелі, це все - весна». Як бачимо, вірш складається з одного-єдиного речення; нескінченні однорідні підмети з поширеними і непоширеними означеннями «прямують» до остаточного узагальнення - займенникового сполучення «це все». Дієслів, знову-таки, немає; іменний присудок - одне коротке слово: «весна». Якщо спробувати вилучити з тексту займенник «це», то матимемо якийсь «каталог», довжелезний перелік незрозумілим чином поєднаних слів. Однак у вірші Фета завдяки майстерній ритміці, римуванню (у тім числі внутрішнім римам), паузам і щоразу повторюваному слову «цей» виникає єдине, живе і стрімке переживання.

Фет здебільшого подає образ людської душі, взятої в момент найвищого поетичного підйому, найгострішого переживання радості буття. Крім того, поетові високою мірою властива здатність «переселитися до чужого захвату», радіти чужою радістю як своєю. Тому його вірші викликають могутній емоційний відгук.

Замріяність ліричного героя Фета дає змогу йому витлумачувати зовнішні події та явища як знаки, що безпосередньо стосуються його внутрішнього життя. Віддалене, чуже стає раптом близьким, інтимним. Ось він бачить вдалині хмарку пилу - знак, що хтось рухається дорогою. Розгледіти, кінний то чи піший, за курявою не можна. Нарешті видно «вершника на баскім коні». Хто він і куди скаче - невідомо. Чому ж це видиво привертає увагу поета? Чому вірш закінчується таким несподіваним щемним звертанням: «Друже мій далекий, // Вість подай мені!»?

Це поезія недомовленості, натяку, стрімкого плину асоціацій. Матеріальний світ одухотворюється поетом саме завдяки тому, що зримі картини, викликаючи глибокий емоційний відгук, стають ніби відлунням незримого, прихованого в душі. З «пилу» років миттєво виринає спогад - так само, як з куряви вимальовується фігура вершника. Далека відстань («там, де небосхил») і нетривалість видива загострюють відчуття минучості життя, яке надовго або й назавжди роз'єднує людей. Саме до когось рідного й далекого, до неназваного друга чи коханої звертається поет, проводжаючи поглядом вершника...

Встала хмарка пилу Там, де небосхил... Кінний то чи піший -Закриває пил...