І. Левітан. Вечір на Волзі

повторює ліричний герой, - адже з настанням дня поет і кохана знову житимуть «думкою нарізно»... Вдень людина борсається в житейській суєті, живе розумом, а «нічне серце» засинає. Зате уночі: «Яке це щастя: ніч, і ми самі!» - героїв огортає чистота і глибінь подвійного зоряного буття, неба, відображеного у дзеркалі річки. В цей час замість людей говорить, дихаючи їм в обличчя, сповнена пахощів ніч... І не «вогненна безодня», а приязна вічність оточує людину. Зорі говорять: «вічність -ми, ти - мить», - але ліричний герой з утіхою підносить свій погляд до них, де так «пишно і світло», бо його «мить» бринить тією ж музикою і сяє розкішними променями вічності.

JI. Толстой в одному з листів писав про вірші Фета: «...дуже вони компактні, і сяяння від них дуже далеке». Ця «компактність» пов'язана, зокрема, з такою цікавою особливістю лірики Фета: деякі його вірші складаються з одних називних речень, тобто дієслова в них відсутні. Ліричний герой ніби не встигає осмислити і не здатний назвати, що саме діється з його душею, - він лише фіксує чинники цієї дії.

Шепіт... Ніжний звук зітхання...

Солов'їний спів...

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

Ночі блиск... Тремтіння тіней...

Тіні без кінця...

Ненастанні, дивні зміни

Милого лиця...

У хмаринках - пурпур рози,

Відблиск янтаря...

І цілунків пал, і сльози,

І зоря,зоря!

(Переклад М. Рильського)