згадує ліричний герой цю ніч через багато томливих років, - «...і так хотілось жить, щоб, не зронивши звуку, тебе любить, обнять і плакать над тобою!»

Згадка про ту пісню, миттєве переживання давно минулої молодості, - чи дійсне повернення коханої, її живий голос звучить у другій половині вірша? На це запитання неможливо відповісти однозначно. Адже «гучні зітхання», «ридаючі звуки» знайомої пісні - це голос самого кохання, який говорить про те, що життя не має кінця, якщо вірити в «голосіння звуків». Останній, 16-й, рядок вірша дослівно повторює 8-й: «Тебе любить, обнять і плакать над тобою!» Цим ніби підкреслюється незмінність гармонії; вічне її повернення до того, хто здатний жити, «не зронивши звуку»...

Цікаво, що П. Чайковський, який створив чимало романсів на вірші Фета, вважав його подібним більше до музиканта, ніж до поета. «Можна сказати, - писав цей великий композитор, - що Фет у кращі свої хвилини виходить за межі, визначені для поезії, і сміливо робить крок до нашої царини (тобто до царини музики). Тому часто Фет нагадує мені Бетховена, але ніколи Пушкіна чи Ґете, Байрона чи Мюссе. Подібно до Бетховена йому дано торкати такі струни нашої душі, які є неприступними для художників, хай навіть і сильних, але зупинених межами слова. Це не просто поет, швидше, поет-музикант, котрий ніби уникає таких тем, що легко піддаються вираженню словом. Через це також його часто не розуміють».

Дійсно, сучасники досить часто не розуміли Фета, охоче кепкували з його віршів. Як ми вже переконалися, для нечутливого до поетової «музики» читача ці вірші видаються «нелогічними», перетворюються на перелік предметів і явищ, на «каталог». Такому читачеві кортить для сміху підставити інші слова, створити кумедний перелік таких явищ, котрі аж ніяк не здатні викликати натхнення, поетичний захват. Саме так виникали у XIX ст. численні пародії на вірш «Шепіт, ніжний звук зітхання...».

З метою показати беззмістовність поезії Фета відомий поет-сатирик Д. Мінаєв у 1863 р. опублікував пародію на вірш «Заснуло озеро; німотний чорний ліс...». Він не змінив у цьому творі жодного слова - лише переписав без змін увесь текст (12 рядків) у зворотному порядку, від останнього рядка до першого. При цьому Д. Мінаєв глузливо зазначав: «Поклавши руку на серце, можна сказати, що вірш навіть виграє при останньому способі читання... описувана картина виражається більш послідовно і художньо».

Та насправді між віршем Фета і мінаєвською пародією існують такі розбіжності, що обидва тексти неможливо зіставити. У пародії зникає саме «музика»: вишуканий ритм і мелодійність; перегук голосних звуків, які асоціюються з мотивом світла (місяць, нічні вогні), і приголосних, пов'язаних із мотивом тиші; повтори окремих фраз, що підсилюють звукові асоціації... Крім того, повністю втрачається типова для лірики Фета послідовність: зір - чуття - слух, яка у даному творі особливо виразно простежується завдяки звуженню художнього простору. Так спочатку зображені озеро, ліс, небо; далі - лише частина берега з рибалками, вітрило над ними та кола від «важкого коропа» на воді, В останній строфі простір вірша обмежується ліричним «Я»; усі відчуття, крім слуху, зникають - звучить симфонія нічної тиші.