І. Левітан. Останній сніг

закоханості, пробуджує «пристрасну думу» або навіть «муку блаженства» . Тому природа і любов у поезії Фета становлять єдину тему.

Так, прихід весни сповнює душу ліричного героя якимось жаданим до болю захопленням: «Прийшла - і тане все навкруг, // Жадаючи життю віддатись...» Квіти дивляться «з тугою закоханою»; жайвори злітають «до несвідомих веселощів» у весняну блакить... Коли «царює ця весни таємна сила», небо стає близьким і рідним; зорі дивляться лагідно й тепло, а в коханих очах так само ніжно мерехтять «зорі щастя». Любов та весна оживляють душу, яка починає стидатися усього дріб'язкового, підноситься над буденщиною і ніби єднається з «могутнім і ніжним» всесвітнім життям. Не «фатальним поєдинком», «боротьбою нерівною двох сердець», як у Тютчева, а осяйним святом стає в поезії Фета любов - завжди одухотворена, глибоко людяна.

«Говорила за нас і дихала нам в лице запахуща ніч»; «за піснею в повітрі солов'їною розноситься тривога і любов»; «пригадую кохання мову, квітів, променів нічних», - як бачимо, «мовою кохання» у Фета стають пахощі квітів, солов'їний спів, місячне сяйво. Людина не лише починає розуміти цю мову, а ніби сама, силою своїх почуттів, спричинює її. Природа говорить і квітне, тому що квітують серця закоханих; принадність травневих світанків осяяна блиском їхніх очей: «Як не розквітнути всевидющому маю // При ріднім відблиску очей таких!»

Серед світлої, гармонійної любовної лірики Фета трапляються вірші, сповнені особливої ніжності та глибокого суму. Тут тема кохання пов'язана з незагойною раною, зі спогадом про давню неповоротну втрату («Сонця промінь межи хмар...», «Давні листи», «Ти відстраждала, я ж іще страждаю...», «Ні, я не зрадив...»). Вірш «Alter ego» (тобто «Друге Я») присвячений позачасовій сутності.любові: споріднена душа коханої навіки пов'язана з душею самого поета; цей зв'язок