Така поезія звернена до вічного, незмінного в людській душі - до здатності переживати мить як вічність, ставати живою струною, що її озвучує радісне буття. Розмаїтий, хаотичний світ, неосяжний для розуму, тоді перетворюється на гармонійний звукоряд... Тому-то й «сяяння» від подібних віршів є справді незмінним і «дуже далеким»; воно сягає будь-якої душі, що так само спроможна переживати повноту буття, гармонію краси.

Ліричний герой Фета ніколи не «милується» природою - він захлинається від любовного щастя спілкування з нею. «Груди дихають свіжо і містко»; «безумного щастя томливий трепет гарячим припливом по серцю струмує». Безпричинна нестямна радість приходить до нього з настанням весни, коли герой стає невразливим до суму і печалі: «Серце раптом розучилося стискатись» («Бджоли»). Перед вічною красою весни неможливо «не співати, не славити, не молитись», і поет називає природу «живим вівтарем світотвору». (Так само у Біблії Псалмоспівець називає гнізда пташині вівтарями Господа).

Справді, відчуття природи у Фета є молитовним, релігійним. Літньої ночі, лежачи на стіжку сіна, ліричний герой ніби перебуває у храмі; він чує «хор світил, живий і дружний». Ця космічна музика викликає в його уяві незбагненне диво творення світу: «І я, мов перший житель раю, // Лице в лице побачив ніч...»

Отже, саме звук, подих, повівання стають у ліриці Фета основними засобами спілкування Природи з людиною. «Розмова», яку веде з ліричним героєм «неземне буття», - це розмова без слів: стихія життя «віє» своїм «вічним струменем» прямо в людську душу. Адже мова вічності, як і мова кохання, не потребує слів: «Що не вимовиш словами - // Звуком на душу навій»; «Я звуку душею шукаю // Того, що в душі...» Поет вирізняє «зовнішній» і «внутрішній» звуки; інакше кажучи - божественний, космічний «першозвук» і його відбиток, відлуння в людській душі. Дихання людини та «віяння» природи також є для нього «безтілесним звуком» вічності.

«Слово німіє, де царюють звуки...» Відбиваючи у віршах невловимі, невисловлювані душевні стани, Фет створює незвичайну поетичну мову: нелогічну, часто з неправильним синтаксисом, з постійними повтореннями окремих слів або речень. Так, вказівний займенник «цей» у короткому вірші про весну повторюється 24 рази! До того ж те, на що вказує поет, з першого погляду є незрозумілим, наприклад: «цей крик та ключі, ці зграї...» Лише наступне словосполучення «ці птахи» стає зрозумілим узагальненням того, що бачиться в небі, і того, що чується довкола. Отже, виникає відчуття присутності безлічі видимого і невидимого птаства.

Неясно і самому ліричному героєві, як краще визначити оте дивне «це», що так радує і бентежить душу, - скажімо, новонароджене листя: «цей пух - не лист...» Або: «ці краплі - ці сльози», - чи то волога в повітрі, чи то на деревах, чи то на власних щоках?

Однак цей бурхливий потік емоцій викликає у читача відчуття єдності, цілісності, дивовижної гармонії. Таке враження створюється завдяки природності переживання часу і простору ліричним героєм: час - від ранку до ночі, простір - від неба до землі. Прокинувшись і прикипівши поглядом до весняного неба, людина помалу схиляє зір,