1820-1892

Поезія Фета - найбільш яскравий і досконалий зразок «чистого мистецтва», яке сповідує лише ідеали краси. Сучасникам поета здавалося, що в ньому якось незбагненно співіснують дві особи: тверезий, дуже практичний поміщик і ніжний мрійливий естет, чужий будь-якій життєвій «прозі», закоханий до нестями у природу. Лірика Фета майже не відтворює конкретно-історичних, соціальних ознак життя, вона суцільно зосереджена на проникненні в глибини вічно прекрасного.

Тютчев у вірші, присвяченім Фету, назвав його улюбленцем Природи, якому дано було під зовнішнім її покровом, «оболонкою зримою», не раз прозрівати саму «Велику Матір». На відміну від лірики природи Тютчева поезія Фета позбавлена почуття трагізму; так само невластивою для цієї поезії є безжальна гострота вічно безсонної, космічно розпростореної думки. Ліричний герой Фета з байдужою, недбалою недовірою ставиться до розуму: адже для нього світ - це перш за все музика. «Звуки - марення неясне, млосний дзвін струни...»; сприймати їх розумом неможливо і непотрібно: «Що в них мовилось - не знаю й не треба мені...» А потрібно одне: зберегти ці звуки, це дзвеніння Краси, бо лише Красою виправдовується буття - у цьому поет глибоко переконаний. Тому для нього поетичний твір теж має єдине «виправдання», єдине призначення: відтворити таємні звуки, увічнивши в такий спосіб миттєвості Краси. Тоді поет може з гордістю сказати: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, // Золотом вічним горить в пісне-співі».

Подібно до Тютчева Фет уславлює таємничу силу ночі, але ніч не жахає його. Ліричному героєві відкривається не тютчевська «подвійна безодня», а ніби подвоєне, підсилене звучанням зірок щастя земного буття. «Кожне почуття буває зрозумілішим вночі», - пише поет, -тому що «вухо тоді, ніби не слухаючи, чує». Слова «чути», «вчувати», «віяти» мають незвичне значення в його поетичних творах: ці слова стосуються не слуху, не фізичного сприйняття, а глибинного чуття, що є водночас і баченням, і розумінням. У ліриці Фета навіть дерева відчувають «подвійне життя», овіяні ним, а тому міцніше вкорінюються в землі й тягнуться у височінь.

Уночі «чутно, як серце квітує»; це час, коли розпускаються нічні квіти і мрії. «Я нічого тобі не скажу», «я не зважусь на це натякнуть», -