коханого, який «відмірює» їй повітря так скупо й обережно, що «дихати ще можна, але жити - ні». Метафора «відмірювати повітря» набуває надзвичайно місткого і психологічно точного змісту. Увага з боку коханого, відповідна сила почуття, здатність до розуміння і бажання її розуміти - усе це стає «повітрям», без якого душа героїні не може існувати. Якщо ж цього «повітря» замало, душа ще певний час не гине, але вже не живе... Перед такою полум'яною любов'ю ліричний герой почуває себе «неживим кумиром живої душі» («О, не тривож мене докором справедливим!..»). Любов стає і сенсом життя, і синонімом страждання; у хвилину розпачливої муки поетові здається, що вона є двійником смерті. Самогубство і Любов - це близнюки, так само як Смерть і Сон («Близнята»).

Унікальна особливість «денисьєвського циклу» - у поєднанні зовні незначущих побутових сцен, випадкових, ніби підслуханих, реплік, неясних натяків із цілісною картиною трагічного кохання. Біографічні коментарі тут стають недоречними: занадто глибоким є загальнолюдський смисл цієї конкретної історії, а крім того, «близька перспектива» несумісна з авторським баченням переживаної трагедії -то космічно високим, то таким, що сягає несповідимих глибин душі. «Боже мій, Боже мій! Та що спільного між віршами, прозою, літературою, цілим зовнішнім світом і тим... страшним, невимовно нестерпним, що в мене у цю ось хвилину на душі діється», - писав поет.

Напружений, пристрасний і суперечливий внутрішній світ людини в ліриці Тютчева ніби провіщає галерею героїв Достоєвського і Толсто-го. Ліричний герой Тютчева водночас тяжіє і до смирення, і до бунту, і до віри, і до сумніву; він потребує боротьби, але знає, що боротьба марна. Людина постає у поетичному світі Тютчева як істота слабка, жалюгідна, але разом із тим трагічно прекрасна і нездоланна. Така концепція людини знайшла найглибше втілення у вірші «Два голоси». Твір поділено на дві частини (відповідно до «двох голосів»), кожна з яких має по дві строфи. При цьому обидва «голоси» не просто розвивають одну й ту ж саму тему трагічного конфлікту людини з неминучістю, з фатумом - вони повторюють майже ті ж самі слова. Синтаксичний паралелізм у перших строфах кожного з «голосів» увиразнює цю подібність. Тим сильнішим стає ефект несподіваної розбіжності, протилежних висновків. Картина світу при цьому залишається трагічною, змінюється лише кінцеве осмислення людського життя.

Тютчеву властива дивовижна сміливість у побудові вірша, у вживанні слів, у застосуванні несподіваних ритмічних пауз. Він володів даром імпровізації - миттєвого творчого акту, у якому поет ніби вивільнює власні стихійні сили. Звідси - дієвість тютчевського вірша, враження незаперечної, як сама природа, істинності смислу. Маленькі шедеври поета, вірші, що складаються з кількох рядків, здатні на тривалий час прикути до себе читацьку думку - адже філософські мініатюри Тютчева мають всеосяжний, космічний зміст. Завдяки цій «поезії пізнання» людина бере реванш у природи: вона бачить її початок і кінець, позачасову перспективу явищ («Коли проб'є останній час природи...»). Більше того, виявляється, що лише світ людської уяви здатний поєднати те, що неможливо сполучити у природі. В ліриці Тютчева таке трапляється досить часто. Напри