внутрішнього світу. Навіть кохання не може прокласти надійні, тривкі шляхи від серця до серця. Це є можливим лише за умови повного самозречення, відмови від власної особистості. Таку роль у діриці Тютчева відіграє жінка, яка свідомо жертвує собою, «усю себе» переливаючи в коханого. Та все одно: любов стає не лише єднанням рідних душ, їхнім злиттям, а й смертельним двобоєм. У цьому «фатальному поєдинку», зрештою, загине те серце, що було жертовнішим і ніжнішим... Однак тоді настає не просто самотність - тоді втрачається повнота буття, порушується зв'язок зі світом, і герой ніби перебуває за його межами. «Ось той світ, де жили ми з тобою, -звертається він подумки до померлої коханої і запитує: ...чи бачиш ти мене?» Кожна з трьох строф вірша «Ось бреду вздовж битої дороги...» завершується цим запитанням; змінюється лише форма звертання. У кожній строфі також повторюється слово «день», набуваючи відповідно символічних значень минулого, теперішнього і майбутнього часів. Спершу «згасаючий день» - це пам'ять про минуле, тому і звертання тут звичне: «Друже милий...» Далі «останній відблиск дня» змінюється темрявою; безрадісне для героя сьогодення, з гострим переживанням втрати, викликає іншу форму звертання: «Ангел мій...» (Проте так можна назвати і живу людину -пестливо і ніжно). Нарешті, заключна строфа починається трагічним рядком: «Завтра день молитви і печалі...» Тут уже те саме, двічі повторене, звертання виразно пов'язане з потойбічним світом: «Ангел мій, де б душі не витали, І/ Ангел мій, чи бачиш ти мене?» Запитання, звичайно, не розраховане на відповідь; зміст його значно глибший. Споглядаючи ніби з далекої відстані той світ, у якому «жили ми з тобою», ліричний герой знає, що сам він був для коханої всім. Її світ - це перш за все він сам. І тепер, у тому потойбіччі, де вона перебуває, чи бачить вона цей його світ так, як бачила за життя? Однак чи існує такий зв'язок між «світами»? Чи можна «там» зберегти повноту земних відчуттів? Як писав Тютчев у одному з листів: «Порожнеча, страшна порожнеча. І навіть у смерті не передбачаю полегшення. Ах, вона мені на землі потрібна, а не десь там».

Варто зазначити, що у віршах, які відтворюють історію цього останнього трагічного кохання поета (так званий «денисьєвський цикл») не лише вищість почуттів, пристрасність і жертовність вирізняють ліричну героїню. їй належить і право вершити суд над героєм. Драматичний діалог коханців містить відлуння безлічі інших, чужих голосів: один несміливо-співчутливий, решта зловорожі або презирливо-байдужі; це той «натовп», який безжально вдерся до «святилища душі» героїні. Марнослів'я, суєтне зневаження, зла наруга - ось помста людської «юрби», що не прощає почуттів такої сили і постійності, до яких сама не здатна.

Монолог героїні у вірші «Не говори: мене він, як раніше, любить...» сповнений водночас і палких зізнань, і гірких звинувачень на адресу

Портет О. О. Денисьєвої. Початок 1860-х років