«Не плоть, а дух розтлився в наші дні» - так визначає поет стан сучасного йому цивілізованого людства у вірші з тією ж назвою. Людина тяжко стралсдає, гине без віри (як у пустелі без води), але не здатна щиро і просто попрохати: «Я вірю, Боже мій! Прийди, допоможи моїй невірі!»

Людина в поезії Тютчева болісно переживає «однобічність» свого спілкування зі всесвітом: вона олюднює природу, але на кожнім кроці відчуває зверхність, байдужість вічності. Чому і як виник розбрат? Чому людина, ця «мисляча тростина», не може злитися з гармонією «загального хору» природи довше, ніж на мить? Хіба лише тому, що має «примарну свободу», якою не володіє жодна інша істота? Такі запитання ліричного героя у вірші «Співучість у хвилях морських...» виражають розпачливий протест людської душі, яка палко жадає відгуку і не знаходить його у безмежжі світів. Людину прикро вражає те, що вона - «цар землі»! - прикута до цієї землі, в той час як будь-який птах вільно ширяє під небесами... Дуб, повалений грозою, стає символом заспокоєння природи: після бурі особливо радісно співають довкола пташки, веселіше зеленіють оживлені грозою дерева, а в небі переможно сяє райдуга («Заспокоєння»). Інший вірш із тією ж назвою змальовує протилежну, людську ситуацію: тут втрата того, «що звали ми своїм», викликає невтишиме горе і сльози. Щоб заспокоїтися, людина мусить піти до стрімкого потоку і довго споглядати, як, поспішаючи, біжать наввипередки струмені води, ніколи не повертаючись назад. Так душа звикає до думки про всевладну течію часу та про таємну мету цього невпинного руху. Проте філософське споглядання не може зарадити, коли горе є надто глибоким... Тоді людині особливо важко примиритися з тим, що її особисті втрати, життєві катастрофи ніяк не відображаються в безсторонньому природному світі. Коли найдорожча людина помирає, коли кохане обличчя вже вкривають тіні смерті, ліричний герой вірша «Весь день вона лежала в забутті...» говорить про себе: «убитий, та живий»... Його дивує, що фізична природа людини здатна це витримати: страждання душі стають нестерпними, неможливими, але - «серце на шматки не розірвалось...» А в цей час знадвору чути веселий перегук теплого літнього дощу і кожний листок радіє життєдайним струменям! Є у цьому вірші один незабутній рядок, який раптово підносить людину на недосяжну висоту - як істоту, що здатна любити. Любов суперечить смерті, вона незбагненно розпросторює межі людського життя, і здається, що гармонія та краса природи існують лише для того, щоб у світі могла жити любов. Так, лірична героїня вірша «Весь день вона лежала в забутті...», вже на самім порозі смерті, раптом починає дослухатися до шуму дощу і повільно, глибоко усвідомлено, промовляє: «О, як я все оце любила!» Йдеться, звичайно, не лише про літній дощ - йдеться про саму здатність любити так, щоб і остання мить земного життя, останнє слово живилися любов'ю.

Трагічна забарвленість теми кохання у Тютчева зумовлена двома основними чинниками: максималізмом почуттів та індивідуалізмом ліричного героя. Людина, на думку поета, «вбивчо любить», тому що в шаленій сліпоті пристрастей найпевніше губить і нищить саме те, що є наймилішим її серцю. Любовна лірика Тютчева акцентує на замкнутості, безвихідності, у якій перебуває людська душа, - адже вона не здатна розкритися до дна, вільно висловити себе до кінця. Цінуючи над усе свободу, людина боїться залежності, оберігає цілісність свого