Тютчева є два вірші, що мають однакову назву - «Весна». Перший, з посвятою друзям, написаний ще юнаком. Другий - 35-літньою людиною, що зазнала втрат, обману, жорстокості долі. Однак обидва вірші уславлюють безсмертну непереможну силу цієї пори року: скільки б не минало весен, кожна наступна - така ж свіжа, як і попередня, тобто кожна весна - ніби найперша! «Любов землі, принадність року» - так називає поет цей час, коли людину підносить «дух життя, сили і свободи», коли неможливо чинити опір диханню весни, коли все довкола стає безмежним океаном буття. Закликаючи людину на цей «бенкет творіння», поет говорить ніби від імені самої весни: «Прийди!..» Пірнувши до животворного океану, страждалець омиється в ньому - і «хоч на мить» буде причетний до «божеськи-всесвітнього» життя.

Поривання до безсмертя - ось що зумовлює гостроту переживання природних явищ ліричним героєм Тютчева. Один ледь уловимий звук, запах, дотик вітру здатні раптово перетворити «подвійну безодню» людського буття на хисткий місток - шлях у вічність. Та до вічності душа злітає лише на мить, бо «нікчемний пил» не може дихати «божественним вогнем» («Проблиск»).

Невтомна, безстрашна й безжальна думка поета прагне дійти до кінця, розбити будь-які ілюзії, розвіяти оманливі відчуття; ця думка не має перепочинку і не прагне заспокоєння. Там, де щойно панувала світла гармонія, виникає переживання непоправного розладу. Те, що видавалося натхненним пророцтвом, сприймається як божевілля. Можливо, саме таким є трагічний підтекст вірша «Божевілля». Тут природа постає не як розумна людиноподібна істота, а як розжарена пустеля, непридатна до життя. Навіть небо, так само пустельне, зливається з обгорілою землею, мов дим над пожежею. Проте «божевілля», «лихе, нещасне» живе тут «в безжурній радості», бо все «чогось шукає» і в небесах, і на землі, де йому вчуваються кипіння, співи і «шумний вихід» життєдайних вод... Немилосердна, мов зла мачуха, розпечена пустеля видається тоді ніжною матір'ю, котра співає колискову любій дитині. Образ цього загадкового людиноподібного персонажу на ім'я «божевілля» двоїстий: воно і мертве, і живе; і нещасне, і безжурне; і лихе, і радісне. Воно ніби прагне, всупереч усякій реальності, побороти смертоносний закон - оживити пустелю і відродитися самому.

... Воно в розпечених пісках Шкляними, мертвими очима Чогось шукає в небесах.

раптом скочить, чуйне вухо Приложить раптом до землі І жде пожадливо, і слуха: Таємна радість на чолі. Мов слухом струй кипіння ловить, Що під землею потекли, їх тихі співи колискові І шумний вихід із землі.

(Переклад Юрія Клена)

Не варто розгадувати, як саме ставиться автор до цього «божевілля»: засуджує чи співчуває, кепкує чи возвеличує. Тут перед нами - живий відбиток думки, образ, сповнений і сумніву, і віри.