вона здатна, хоч на мить, зливатися з природою і перекладати п «мову» власною мовою. Природа як «хаос» завдяки людині набуває рис культури та розуму.

Маленький вірш про камінь, який скотився з гори і ліг у долині, має дивну назву: «Проблема». З чужої чи з власної волі впав цей камінь? Пантеїзм (філософське вчення, що ототожнювало Бога з природою) вбачав у всіх виявах життя "розумну волю. Лірика Тютчева здебільшого відтворює саме таке сприйняття природи - живої і людиноподібної. Однак у вірші про камінь постає запитання: чи не приписує людина природі своїх власних можливостей? Запитання залишається без відповіді - «століття за століттям пронеслося», але проблему ніхто так і не зміг розв'язати.

Тютчев володів рідкісним даром вловлювати співзвучність у житті природи і людини. Подібно до Шелінга, він вважав, що абсолютне начало, яке є основою всесвітнього буття, можна пізнати не розумом, а лише шляхом інтелектуального споглядання. Тоді суперечності буття постають у своїй неподільній єдності. Жадоба до життя, притаманна ліричному герою Тютчева, інтенсивність переживання кожної миті зумовлені прагненням такого пізнання, коли сама природа пізнає себе через людину. «Дума за думою, хвиля за хвилею» - утаємничена «мисль» природи споглядається і висловлюється її розумним дітищем.

При цьому бурхливі душевні переживання ліричного героя віддзеркалюють критичні моменти життя природи - її осінні, весняні та зимові бурі. Водночас «переживання» природи олюднюються: виникають вражаючі, властиві лише ліриці Тютчева, пейзажні картини -як-от у вірші «Літній вечір». Після спекотного літнього дня настає жадана вечірня прохолода. Кожному, напевне, відоме оте відчуття полегкості, заспокоєння і водночас радісного збудження. Ось які образи знаходить поет, щоб передати подібне відчуття: сходять на небі світлі зорі, підіймаючи своїми вологими головами небесне склепіння; солодкий трепет біжить, мов струмінь, по жилах природи, неначе її гарячих ніг торкнулися холодні джерельні води...

У пейзажній ліриці Тютчева переважають образи миттєвих змін у кожному природному циклі. Якщо це раптова гроза - то не просто весняна, а саме на початку травня, час першого грому. Якщо розлив весняних вод - то не паводок, а перше збурення оонних берегів, коли довкола ще лежить сніг. «Коротку, алб дивовижну пору», коли день стає ніби «кришталевим», змальовує вірш, присвячений знов-таки першій осінній порі. Це той час, коли сама осіння спустошеність природи (спустіле поле і спорожніле небо, в якому не чутно вже птахів) стає принадною, тому що все говорить про відпочинок. А згодом, коли небо зблякне і спохмурніє, коли порожні поля і голі гаї виглядатимуть безрадісно, - раптом теплий вологий вітер, женучи перед собою опалий лист, нагадає про весну («Коли у колі вбивчих клопотань...»).

Такі миттєві зміни повсякчас відбуваються і в людському житті; про них Тютчев розповідає мовою пейзажної лірики (отже, знову справджуються слова: «все в мені, і я в усьому»). У часі передзим'я, в останніх завмерлих осінніх днях поет уловлює раптовий подих весни -і саме так сприймається воскресле через багато років кохання («Зустрів я Вас...»). Сніг у травні нагадує «про близькість літніх бурь» -