що ж: «І в Божім світі так буває». Проте у веселих «літніх бурях», у бездумному свавіллі природи знов-таки бринить така «людська» тривожна нота: перший жовтий листок раптом злітає з широколистих шумливих і могутніх дубів, нагадуючи про неминучу осінь («Який веселий гуркіт літніх бурь...»). Хоча у цьому вірші нічого не сказано про людське життя, але метафора є досить прозорою: так само нагадує про старість несподівана рання сивина; так само серед безжурних буйних веселощів раптом настає мить незрозумілого суму...

Є у Тютчева вірш, який має назву «Перший листок». Він спочатку здається зразком пейзажної лірики. Однак цей вірш має глибокий філософський зміст. У центрі уваги поета - знову-таки миттєві, раптові зміни в житті природи. Ще вчора дерева стояли голі - і ось несподівано вкрилися щойно народженим листям. Як усе змінилося! Тепер вони можуть шуміти, давати перший затінок і вперше омиватися світлом, шуміти першою зеленню «під першим небом голубим*\ Це незвичне словосполучення - «перше небо» - асоціюється з першо-творінням, з первісним задумом світотвору. І ця асоціація є невипад-ковою. Вірш завершується дивним висновком про те, що серед безлічі цих листочків «не стрінеш мертвого листка». Отже, йдеться про «неприродність» смерті, про закон вічної перемоги весни, воскресіння. Молоду, ще напівпрозору, як дим, зелень весняних беріз поет називає давньою мрією цих дерев, маренням, що раптом ожило, пробилося до сонячного світла. Тут Тютчев, як і у багатьох інших творах, наголошує, що вічне оновлення природи не є суто біологічним циклом. Це великий космічний закон, що осягається як задум Творця і мрія творіння.

У природі панують «душа», «свобода», «любов», «мова» - і все це знаходить відлуння в людській душі. Тому пейзажні картини Тютчева набувають символічного змісту. Недарма поет так часто вдається до паралелізмів: як у природі, так і в людському житті панують миттєві зміни настроїв, протиріччя почуттів, невідворотність часу. Тютчев постійно поєднує частки «ще» і «вже» (ще не ніч - вже не вечір, ще не осінь - вже не літо, ще не весна - вже не зима), загострює відчуття хиткої межі, стрімкого переходу. Він, як Фауст, зупиняє мить, перетворює її своїм словом на живий і сталий образ вічності.

Одним із таких образів є веселка. Діалектні назви цього прекрасного явища природи в нашій мові засвідчують, що споконвіку воно не лише звеселяло людей, а й набувало міфологічного змісту. Веселку називали «веселицею» і «чесним поясом» (тобто поясом Пресвятої Богородиці); але й найуживаніша назва, «райдуга», поєднує земне (форма дуги) і небесне значення (дорога до раю). У Тютчева дивовижна яскрава «повітряна арка», що сама собою спорудилася на вологій блакиті неба, викликає прагнення швидше вловити і спинити мить. Неземна краса видива захоплює ліричного героя: «Яка тут ніга для очей!» Та водночас райдуга, як і всі пейзажні образи Тютчева, наділена людськими почуттями: вона «знемагає», охопивши півнеба, вона переживає «хвилинне торжество» («Як несподівано й яскраво...»).

Уважний читач Тютчева навчається розпізнавати зміст прекрасних миттєвостей життя, очікувати на них, переживати спілкування з навколишнім світом із такою ж зосередженістю думки й почуття, як ліричний герой поета. При цьому вік втрачає своє значення. Так, у