вається в якомусь хаосі. Проте для ліричного героя Тютчева цей хаос є «рідним» - таким, що ворушиться десь на споді його власної душі. Тому присмерк є жаданою і водночас небезпечною миттю: «Присмерк тихий, присмерк сонний, // Лийся, лийся вглиб душі...» Всі усвідомлювані почуття, всі «денні» думки поступаються місцем невимовному переживанню глибинної єдності зі світом. При цьому відкриваються несподівані, незвичні шляхи пізнання: «Літ метелика незримий чути в просторі нічнім...» Саме цей невидимий політ і викликає у ліричного героя розпачливе бажання «мороку самозабуття», тому що він усвідомлює обмеженість свого «Я», нездатність людського розуму осмислити взаємопроникнення часу і вічності, законів живої істоти та всесвіту. Свідомість особистості стає ніби непотрібною, зайвою, і жага пізнання викликає у ліричного героя пристрасне поривання до остаточної єдності - він звертається до «присмерку»: «Дай зазнати знищення!» Це можна розуміти як ствердження поетом руйнівної сили людського пізнання - його межею, кінцевим результатом є самознищення. Можна тлумачити фінальний заклик і як бажання інших, досі не знаних засобів осягнення світу - не раціональним шляхом, а за допомогою інтуїції та чуттєвого переживання (тобто «знищення» жадає розум, заперечуючи себе самого через обмеженість своїх можливостей). Хоча відомо, що існують інші тлумачення. Так, Л. Толстой (він плакав, читаючи цей вірш) розумів заключні слова як прагнення відродження ціною загибелі.

Як бачимо, годі шукати однозначних висновків щодо змісту філософських творів Тютчева. Проте все ж у його поетичному світі є певні координати, існує чітка система образів, зі своїми сталими законами.

Незаперечним є те, що у цьому поетичному світі «ніч» є поняттям значно складнішим і вагомішим за «день». Ніч - це той час, коли стихія б'є повнозвучними хвилями у власні береги. Приплив цієї стихії відносить людей у «невимірність темних хвиль»: «І ми пливемо, і палаюча безодня // Оточує з усіх боків» («Сни»). Звичайно, цей образ асоціюється з відбиттям зоряного неба у воді, що створює відчуття бездонного простору внизу та вгорі. Однак у Тютчева образ «подвійної безодні» зустрічається неодноразово і має значно ширше значення. Палаюча «подвійна безодня» у вірші «Лебідь» - це не лише зоряне небо, віддзеркалене поверхнею води, це безодня двох стихій: природи і духу. В іншому вірші, «Два голоси», йдеться про безодні грізного, байдужого до живої людини мовчання - глибоких могил («під нами») та високих світил («над нами»)_ч

Тому ліричний герой Тютчева перебуває на межі часу й вічності - «на порозі ніби подвійного буття». «Денний» світ є для нього болісним і пристрасним, тоді як «нічний» світ снів сповнений невиразних пророцтв («О, душе віщая моя...»). Ніч наближає людину до безмежжя зоряних світів, до вічності. І саме у «всесвітньому мовчанні ночі» миттєвість людського життя стає особливо відчутною; одноманітний звук годинника сприймається ліричним героєм як приглушені скарги часу («Безсоння»). Час і простір виступають у ліриці Тютчева «гнобителями і тиранами людства». Лише у безмежному - «нерозгаданому, нічному» - душа розпізнає свій «хаос рідний», тобто долає і час, і простір.

Безмежна, могутня енергія природного життя позбавлена мови; а людина, яка володіє мовою, є кволою, скороминущою істотою, але