простору і спустошення); фіксуються щонайменші рухи, які ще можна спостерігати у природі напередодні зимового завмирання.

...Де серп гуляв і падало колосся,

Усюди простір, пусто на стерні.

Лиш павутиння, мов тонке волосся,

Блищить на марній борозні.

Не чути птиць, повітря захололо,

Далеко ще до перших сніжних хуртовин.

Блакить прозора й тепла ллється з височин

На стомлене і тихе поле.

Образи світу в ліриці Тютчева весь час змінюються, а тому і його поетичний світ є дуже динамічним. Хоча поета називають «пізнім романтиком», але його поезії не властива романтична розірваність світів - протилежні, несумісні речі тут постійно поєднуються. З романтизмом поета споріднює потяг до стихійного в людському житті та в природі, до нерозгаданих таємниць всесвіту.

Творчість Тютчева тісно пов'язана з філософським періодом розвитку європейської поезії. І. Тургенєв вважав, що своїм внутрішнім світом він дуже подібний до Гете; цю духовну спорідненість відчували також інші сучасники поета. Невситима жага пізнання, невтомно мислячий розум у поєднанні з пристрасним почуттям; утвердження права і здатності творчої особистості представляти людство в цілому, у суб'єктивних переживаннях відтворювати об'єктивні закони буття -усі ці риси були притаманні не лише творцю «Фауста», а також його перекладачу. Тютчев здійснив прекрасні переклади з першої частини «Фауста», повністю переклав перший акт другої частини - але, на жаль, рукопис був помилково знищений самим поетом. Тютчев упродовж усього свого життя постійно губив або знищував власні рукописи - це говорить про те, що поетична творчість сприймалася ним не як «література», а як процес самовираження і самопізнання; як засіб, що дає можливість пережити і висловити живий зв'язок людини з космосом та історією.

Проживши 20 років у Мюнхені, що був на той час одним із духовних центрів Європи, Тютчев мав нагоду поглибити свої філософські знання. Зокрема, він познайомився і неодноразово зустрічався зі славетним філософом Шелінгом, праці якого справили великий вплив на розвиток німецького романтизму. Найпривабливішою для романтиків була ідея тотожності людського духу і природи (вищим виявом такої тотожності вважався літературний твір). Шелінг та німецькі романтики прагнули по-єднати в єдине ціле науку, релігію, літературу, повсякденне життя. Отже, поезія ставала для них новою формою людського буття. Творче осмислення вчення Шелінга, глибинний діалог із ним відтворено у багатьох віршах Тютчева.

Романтична ідея одухотвореності матерії, що живе за своїми внутрішніми спонуками, пронизує лірику поета. «Глухонімими» Тютчев називає тих, хто не чує і не розуміє голосу лісів, дружньої бесіди грози; не бачить, як дихає сонце і як живе море. Серце - те саме море, з вічним припливом і відпливом; це два вияви єдиної стихії

Ф. Тютчев. 1860-і роки