Блукаючи Всесвітом у думках, я побачив: Доброго крихта до безсмертя прагне невпинно,

І зрозумів: безмір Злом називають, прагне розтанути, згубитися, вмерти.

(«Блукаючи Всесвітом у думках», переклад М. Тупайла)

Одним із найважливіших світоглядних принципів творчості Волта Вітмена є поняття «нескінченна спільнота», яке охоплює все суще, відчуття одвічного і безперервного зв'язку всіх явищ, єдності, до якої належить і він сам, і його творчість: «Смерті насправді нема, // А якщо вона і була, вона вела за собою життя»// («Пісня про себе»). Всесвіт складається з мільйонів живих істот, кожна з них - ланка того ланцюга, що тягнеться з минулого у майбутнє, і кожна рівна серед рівних.

Усі люди - рівні між собою, незалежно від раси, національної чи статевої належності, багатства чи бідності. Цей принцип так само важливий, як і перший, і нерозривно з ним пов'язаний. З нього випливає своєрідне розуміння поетом демократії не як конкретного принципу американського республіканізму чи взагалі політичного устрою подібного типу, а як всеохоплюючої любові між людьми, безмежної, палкої, захопленої, самовідданної. Любові до ближнього свого, до товариша, до кожної земної істоти. Однак для Вітмена важлива не лише товариська, дружня, братерська любов, а й кохання чоловіка і жінки. В поезії СІЛА його вірші про кохання прозвучали як виклик пуританському ставленню до цього почуття як до чогось брудного й гріховного. Він наважився писати про красу природного, що дано людині як дар, про чистоту кохання не лише духовного, а й тілесного. Звичайно, на поета накинулися святенники і цнотливці всіх ґатунків.

Серед напрочуд виразних, накреслених кількома штрихами людських постатей, представників усіх рас, національностей, статі, вікових категорій, професій, соціальної належності, якими рясніють твори Вітмена, є одна особлива, сповнена найглибшого почуття. Це духовний і громадянський портрет людини, яку поет вважав найкращою, проводирем і взірцем для своїх співвітчизників, змальовано в найвідомішому з його творів, що має назву «О капітане!» (1865), він увійшов до всіх американських шкільних підручників, його вчать напам'ять у дитинстві. Цей твір присвячений президенту Аврааму Лінкольну, улюбленцю демократичної Америки, вождю Півночі у громадянській війні, вбитому найманцем після перемоги аболіціоністів¹ у 1865 р. Це, до речі, єдиний у спадщині поета римований твір, що свідчить про його виняткове значення для автора. Українською мовою його перекладали В. Мисик, В. Коротич, І. Кулик, М. Тупайло та ін. Чудовою епітафією великому президентові стала написана трохи пізніше глибоко лірична поема «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» (1865-1866), яку автор називає псалмом. У ній Вітмен відтворює скорботу народу, що проводжає свого демократичного вождя в останню путь, і власну безмежну тугу за людиною, яка була для поета втіленням мужності духу й святості намірів, тим, кого він любив і розумів, хто був начебто «відлунням душі» співця.

1  Аболіціоністи - прихильники скасування рабства.