не «об'єктом» зображення, а незалежним «суб'єктом»; вона не лише сягає одного рівня з чоловіком, а й перевершує, перевищує його(«панаєвський» цикл Некрасоваі «денисьєвський» цикл Тютчева).

Розквіт сатиричної поезії в російській літературі тієї доби пов'язаний, в основному, з демократичним рухом (М. Добролюбов, В. Ку-рочкін, Д. Мінаєв). Однак неможливо уявити собі сатиричну поезію другої половини XIX ст. без Олексія Толстого, одного з найпослідовніших прибічників культу «чистої краси». Він написав чимало блискучих сатиричних творів, а також був одним із творців знаменитого Козьми Пруткова (разом із братами Олександром та Володимиром Жемчужниковими). Цей «псевдонім-персонаж» (що мав свою «біографію», «портрет» і навіть «посмертні видання»!) був гострою сатирою на самодержавну бюрократію та «благонаміреного обивателя». У характері та стилі Козьми Пруткова наголошувалося на бундючності, самозакоханості, глибокодумності з найжалюгіднішого приводу, комічному поєднанні абсолютно несумісних понять. Вірші, байки, пародії та окремі висловлювання Козьми Пруткова так захопили сучасників, що коли автори сповістили про «кончину» славетного «директора і поета», інші письменники почали охоче користуватися цим псевдонімом.

Поява нового суспільного героя-різночинця, дух «епохи великих змін» зумовили переплетіння соціальної та психологічної проблематики, пошуки літературою природної людяності та свободи особистості. Такі художні відкриття, як «тургенєвські жінки», як толстовська «діалектика душі», позначилися і на розвиткові поезії. Взаємодія лірики і прози, відчутний зв'язок вірша з оповіданням, нарисом, фейлетоном особливо помітні у творчості Некрасова. Складний психологічний малюнок, організація ліричних сюжетів як своєрідних циклів-«романів» характеризують поетичну творчість Тютчева, Некрасова, Фета. Вірші поетів значною мірою наближаються до окремих глав роману або сторінок щоденника; вони часто починаються словами «так», «ні» або сполучником «і». Цим ніби наголошується на зв'язку з попереднім текстом - продовженні суперечки, примиренні, діалозі... Щоб увиразнити новизну подібної поезії, А. Григор'єв надає своєму віршовому циклу «Боротьба» підзаголовок «ліричний роман». Згодом О. Апухтін створює поетичний цикл-«роман» «Рік у монастирі». В поезії виникає також жанр своєрідної психологічної новели (майстрами цього жанру були О. Апухтін і К. Случевський). Демократизація літератури виявляється в тяжінні поезії до масової, фольклорної форми -пісні та міського романсу (наприклад загальновідомі пісні Я. Полонського, що давно стали народними: про багаття циганки, про старий дім «в одній знайомій вулиці»); до народного епічного начала (балади та билини О. Толстого). Пожвавлюється інтерес поетів до народного історичного мислення. Тут варто виокремити творчість JI. Мея; цей поет переклав «Слово о полку Ігоревім», створив численні віршові перекази літописних оповідань та народних легенд, а також поетичну драму «Псковитянка».

Народ дедалі більше стає основною проблемою літератури; він сприймається не лише як соціально пригнічена маса, не лише як творець усіх матеріальних благ, а також як носій культурних цінностей, істинної моралі та краси, більше того - як загадка, котру не всякий