НАЙВИЗНАЧНІШІ ПОСТАТІ РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Друга половина XIX ст. у Росії - це час розквіту реалізму і стрімкого розвитку романістики. Тому в історії літератури цей період здебільшого визначають як добу великої російської прози. То була епоха потужних соціальних, економічних та політичних зрушень, позначена зростанням авторитету наукового знання та поширенням матеріалістичного світогляду. У вирі нових ідей поезія інколи видавалася чимось другорядним, навіть непотрібним (пригадаймо погляди тургенєвського Базарова на мистецтво). Проте вона зазнала не менш цікавого, складного і суперечливого розвитку, ніж проза. Наприкінці XIX ст., коли виникає російський символізм і починається так звана «Срібна доба» поезії (за аналогією із «Золотою», пушкінською добою), стає очевидним, наскільки плідним був цей розвиток. Один із найвідоміших російських символістів К. Бальмонт, визначаючи найбільших за значенням поетів XIX ст., назвав сім «великих імен»: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Баратинський, Некрасов, Фет, Тютчев. Розквіт творчості Некрасова, Фета і Тютчева припадає на середину століття, коли після «непоетичних» 40-х років настає період несподівано високого злету поезії.

У 50-і роки лірична творчість має протилежні начала, відображає зростаючу суперечливість суспільної ситуації. Поезія стає ареною ідеологічної боротьби: одні прагнуть перетворити поетичне слово на духовну зброю, демократизувати лірику, наповнити її соціальним змістом; інші відстоюють ідею несумісності високої поезії та житейської «прози», проповідують ідеали вічної краси, тобто «чистого мистецтва», далекого від суспільних проблем. Своєрідними «полюсами» у цій боротьбі стали два імені: Некрасов і Фет. Майже однолітки за віком, вони сприймалися сучасниками як абсолютні протилежності, символи ворогуючих сторін. Однак варто зазначити: саме Некрасов писав про те, що людина, яка розуміє поезію, «в жодному російському авторі, після Пушкіна, не почерпне стільки поетичної насолоди, скільки дасть їй Фет».

Незважаючи на всі розбіжності, є одна незаперечна спільна риса творчості Миколи Некрасова та Афанасія Фета - це новизна. Новизна поетичної мови, форми, світовідчуття.

Слід також зазначити, що «чисті» поети не завжди цуралися громадянських тем. Так, політична лірика становить вагому частину творчого доробку Ф. Тютчева. У Я. Полонського, який постійно наголошував на вірності ідеалам «чистого мистецтва», знаходимо своєрідну декларацію прав громадянської лірики. Це вірш «Блажен озлоблений поет» - відповідь на твір М. Некрасова «Блажен незлобивий поет». Я. Полонський називає «озлобленого поета» справжнім титаном, який п'є «спільну чашу» з усім народом Росії, а тому поділяє усі суспільні болі та суспільні вади. Адже «крик його - наш крик»; він є «отруєним, як ми», проте «великим», він є «нервом» усієї нації.

З іншого боку, поети-демократи (зокрема І. Нікітін) у ліриці природи певною мірою відтворюють вплив поетів «чистого мистецтва». Об'єднує ворогуючі сторони також новий жіночий образ -динамічний, психологізований. Виникають твори, в яких жінка стає