може розгадати. Так, Тютчев наголошував, що «гордий зір іноплемен-ний» не здатний помітити те таємне сяйво, що його випромінює «смиренна нагота» народу, - це сяйво Христа. Спаситель під своєю хресною ношею обійшов усю Русь, благословляючи її, - відтоді цей «край довготерпіння» набув, незважаючи на всю свою убогість, незбагненної світлої величі. «Умом Росію не збагнуть», «в Росію можна лише вірить», - ці слова Тютчева стали для російської культури своєрідними «формулами», визначенням особливого шляху країни та «обраності» російського народу. Однак важливим є те, що не якісь міфологічні образи, не картини імперської історії, а сучасні поетові «вбогі села» надихали Тютчева на подібні вірші. Недаремно Т. Шевченко читав і переписував їх («Щоденник», 26.X. 1857) - адже народ, у своєму «рабському вигляді», дорівнювався до Христа! Влада виявлялася безбожною, а нужденний і стражденний народ - останнім притулком Бога на землі.

Після 60-х років, коли в літературі остаточно запанував епос (відповідно у поезії - жанр поеми), лірика відходить на другий план; деякі поети - зокрема А. Фет, А. Майков, Я. Полонський, К. Случевсь-кий, О. Толстой - майже припиняють писати вірші. Молоде покоління «нігілістів» скептично оцінює «лепетання у віршах», заперечуючи право лірики на існування. Однак у 70-і роки знову зростає суспільна потреба в поезії; уперше в історії Росії вірші починають звучати з естради, без них не обходиться жодне молодіжне зібрання. Виникає плеяда поетів «некрасовського» напряму (так звані поети революційного народництва), значно пожвавлюється також літературна діяльність А. Фета, Я. Полонського, А. Майнова, О. Толстого. Наприкінці 70-х років починають звучати в поезії голоси С. Надсона, П. Якубовича, М. Мінського. Стрімкий і потужний розвиток російського роману зумовлює відродження поетичної образності, філософської лірики, імпресіоністичного зображення природи. Тут, у свою чергу, романісти навчаються у поетів - як, скажімо, JI. Толстой у А. Фета (відомо, що в романі «Анна Кареніна» автор свідомо використав символіку пізньої пейзажної лірики Фета).

Зростає драматичне напруження національного самовизначення, загострюється відчуття зв'язків між сьогоденням і минулим, а тому частішими в поезії стають посилання на літературу попередників та звертання до історичної тематики.

Поширення революційної «публіцистичної» лірики народників поєднується з поетизацією мучеництва: революційний борець найчастіше зображується в ореолі християнського страждальця. Образи героїв «святої боротьби», «замучених тяжкого неволею», «розіп'ятих на хрестах»; мотиви жертовності, самозречення, неминучого і жаданого «тернового вінця» - такими є визначальні риси революційної поезії. Художня цінність більшості творів поетів-народників - незначна, але вплив цієї поезії на суспільну свідомість був досить помітний. Витворювався ідеалізований образ революціонера як дійсного послідовника Христа. Той самий процес спостерігаємо в українській літературі. «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона; завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний: так споконвіку було і так воно буде до віку, поки житимуть люде і поки ростимуть терни», - писала трохи пізніше Леся Українка.