десятилітньої злої та заздрісної людини-нако-пичувача, яка раптом під впливом певних подій усвідомлює, що змарнувала власне і чуже життя, тужить, розкаюється і вмирає. Втручання автора в роздуми, спогади, невправні філософські міркування героя мінімальні. Авторське слово, звичайно, є, і при уважному читанні можна навіть помітити дещо в думках Якова Іванова. Однак загалом письменник психологічно точно зображує важке, болісне пробудження в зашкарублій, майже мертвій душі сумління й жалості, туги за нездійсненим й каяття.

Якщо перефразувати назву відомого твору Ф. Ніцше, перед нами «народження трагедії з духу музики», бо музика - це те найкраще, найщиріше, на що здатний змальований, як здається, суцільною чорною фарбою трунар. Це вона випліскувала, коли Яків грав у години невимовної туги на своїй скрипці, його загнані глибоко у підсвідомість забуті людські почуття. Саме музика в передсмертну годину підносить ницу душу цієї людини на рівень трагедії, викликає співчуття до занапащеного життя фізично могутньої, працьовитої і вмілої, наділеної митецьким талантом, але загубленої хтивістю, прагненням до збагачення й скнарістю.

Світова література знає багато образів накопичувачів і скнар. Згадаємо хоча б мольєрівського скупого Гарпагона, бальзаківського Гобсека, гоголівського Плюшкіна. Накопичення для кожного із цих заможних або навіть багатих людей - своєрідна манія, а у Плюшкіна -справжнє божевілля. Персонаж Чехова - людина бідна, його корисливість - це не золота жага, як у Гарпагона, або прагнення безмежної влади, як у Гобсека, а спотворена, викривлена мрія про інше життя, не таке вбоге, сіре, безнадійне. Він нещасний, хоч і не усвідомлює цього. Це породжує в ньому злість, гнів та жорстокість. Так званий комплекс меншовартості обертається безглуздою агресивністю до малих світу цього. В оповіданні - це Марфа та Ротшильд.

Марфа постає перед нами через сприйняття її чоловіка і п'яниці фельдшера, до якого Яків привіз хвору. Чоловік звик до того, що її обличчя завжди «бліде, боязке, нещасне». Щодо фельдшера, то він так бачить стару: «Вона сиділа на табуреті, скорчена і мізерна, гостроноса, з відкритим ротом, була в профіль схожа на птаха, якому хочеться пити». Характеризуючи Марфу, письменник повторює слово «боязка». Ця полохливість жінки-трудівниці, застрашеної чоловіком, її найвиразніша риса. В її уста вкладені в оповіданні лише дві репліки: «Якове!.. Я вмираю!» і «Пам'ятаєш, Якове... Пам'ятаєш, п'ятдесят років тому нам Бог дав дитинку з білявеньким волоссячком? Ми з тобою тоді все на річці сиділи і пісень співали... під вербою... Померла дівчинка». Між цими словами все змарноване життя жінки. «А вона ж щодня топила піч, варила й пекла, ходила по воду, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, - згадує Яків, - а коли він повертався

А. Пластов. Ілюстрація до оповідання «Ротшильдова скрипка»