на похорон дружини. Проте після повернення з цвинтаря його охоплює туга, мучить спрага, він важко дихає і відчуває слабість. Лежачи самотній у хаті, він знову згадує померлу дружину, на яку за всі тривалі роки спільного життя «не звертав уваги, начебто вона була кішка або собака». Думки переходять на всі прожиті сірі роки, і всюди старий бачить лише збитки. «Життя проминуло без користі, без будь-яко-го задоволення, пропало ні за понюшку табаку; попереду вже нічого не лишилося, а подивившись назад - там нічого, крім втрат, і таких страшних, що аж моторошно. І чому людина не може жити так, щоб не було цих збитків і втрат... Навіщо люди завжди роблять саме не те, що треба?.. Навіщо люди взагалі заважають жити один одному? Від цього ж які збитки! Які страшні збитки! Якби не було ненависті й злоби, люди мали б один від одного велетенську користь». Промучившись ніч, Яків через силу тягнеться до лікарні. З виразу обличчя фельдшера він розуміє, що нічого вже йому не допоможе: по нього прийшла смерть. «Йдучи потім додому, він розмірковував, що від смерті буде одна тільки користь! Не треба ані їсти, ані пити, ані сплачувати податки, ані ображати людей... Від життя людині збиток, а від смерті користь... але все ж таки образливо і гірко: навіщо на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині лише один раз, проходить без користі? »

Усе, пов'язане з хворобою і смертю Марфи, а потім і Якова, - це одна лінія оповідання. Друга виникає через те, що у трунаря, крім уміння добре робити «скрині для останнього спочинку», є ще справжній талант - він дуже гарно, з душею грає на скрипці. Разом із містечковим оркестром, у якому більшість музик - євреї, він грає на весіллях. Однак трунар зневажає і грубо поводиться з євреями. Особливо з рудим, худорлявим, нещасним музикою з кумедним для цього бідолаги прізвищем Ротшильд (кумедним, бо це прізвище найбагатшої в Європі родини банкірів). Високий на зріст, могутній, як дуб, трунар-скрипаль залякує до нестями мізерного, хирлявого флейтиста Рот-шильда, який будь-яку мелодію грає жалібно і цим дратує Бронзу. Гірко ображений чоловік на смішній ламаній мові погрожує Якову, від чого стає ще кумеднішим. Проте вся його постать трагікомічна і викликає не сміх, а жалість. Тремтячи від збудження і страху, флейтист вигукує на адресу Якова: «Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли у вікно». Тут важливо те, що бідний музика дуже шанує музикальний хист свого злобного колеги. Яків двічі ображає Ротшильда, нацьковує на нього собаку, але той приходить до нього втретє, бо немає кому грати на багатому весіллі й диригент послав нещасного за скрипалем. Ротшильд полохливо чекає на нові образи, але вмираючий старий, переживши перед смертю духовне просвітлення, лагідно кличе його до себе. Яків востаннє імпровізує на своїй улюбленій скрипці якусь зворушливу мелодію, яка в обох викликає сльози. Справжнє мистецтво очищує грішну душу, об'єднує у спільному світлому почутті таких різних, ворожих один одному людей.

І перед смертю Яків заповідає свою скрипку Ротшильду. «І ось Ротшильд, відклавши свою флейту, грає тепер на скрипці Якова оту його сумну, щемливу мелодію, а люди охоче слухають музику і плачуть». Майже все оповідання «Ротшильдова скрипка» - це потік думок сім