Митричем, - і раптом ця підла ні за що, ні про що за палець... Ви мене вибачте, я людина працююча... праця у мене дрібна. Нехай мені заплатять, тому що я цим пальцем, може, тиждень не ворухну... Цього, ваше благороддя, і в законі немає, щоб від тварюки терпіти... А що як кожний буде кусатися, то краще і не жити на світі».

Здається, що репліки дійових осіб сценки - проста фіксація їхньої мови. Насправді, навіть у цих ранніх гумористичних творах діє такий важливий для письменника впродовж всієї його творчості принцип найсуворішого відбору кожного слова, кожного образу, насичення їх додатковими смисловими й емоційними відтінками. І при цьому він часто порушував художній закон, який вважався аксіоматичним, а саме уникнення зайвого, всього, що не відноситься до головної дії, до центрального конфлікту тощо. Ці начебто випадкові, невмотиво-вані розвитком сюжету деталі, висловлювання персонажів, відступи, що не мають у оповіді якоїсь конкретної функції, надавали тексту невимушеності, безпосередності. Вони створювали ілюзію цілковитої природності, вільного, не підпорядкованого жорстким оповідним принципам плину реального життя. Звичайно, ці й інші характерні риси чеховського стилю особливо помітні у відомих пізніших творах, про які йтиметься далі.

У згаданих ранніх оповіданнях Чехова чітко виявилися особливості його стилю, його оригінальної художньої манери. Нагадаємо їх ще раз. Це лаконізм, стислість оповіді, питома вага розмаїто забарвленої власної мови персонажів, яка цю оповідь драматургізує, багатозначність предметних деталей, їхня багатофункціональність, своєрідна безфабульність багатьох творів, наявність підтексту, який виводить звичайне й окреме на ширші загальнолюдські обрії, надає начебто випадковому окремому узагальненості, глибокого етичного звучання. Варто тут нагадати й про те, що впродовж десятиліть, пишучи про Чехова, хто позитивно, а хто негативно визначав як важливу рису його манери її абсолютну об'єктивність. Тобто відсутність авторських оцінок характерів і поведінки персонажів. По суті, немовби просту фіксацію того, що вони роблять чи говорять. В одному з листів Чехов і сам так сформулював ставлення до створених ним героїв: «Художник повинен бути не суддею своїх персонажів і того, про що вони говорять, а лише безпристрасним свідком... вміти відрізнити важливі свідчення від неважливих, вміти висвітлювати фігури і розмовляти їхньою мовою». В цьому, як він вважав, полягає талант митця. Ця категорична самооцінка не відповідає реальному стану речей. І в ранніх оповіданнях, і навіть у «найоб'єктивніших» творах наприкінці 80-х - на початку 90-х років, де авторський голос начебто зовсім не чути, ця об'єктивність уявна або, як її ще називають, відносна «талановита видимість безпристрасного свідчення» (В. Єрофеєв). З ювелірною точністю прозаїк вибором окремих слів, жестів, мімічних рухів своїх персонажів майже непомітно навіює читачеві моральну, етичну оцінку особистості того чи іншого з них, розкриває духовну сутність героя. І ця оцінка майже завжди не викликає сумнівів щодо ставлення автора до свого персонажа, щодо думки і почуття, які він хоче ненав'язливо пробудити в читачеві.