усім на світі нещасний чоловік навіть у сонячний день взував галоші, одягав тепле пальто й брав із собою парасольку, всі свої речі складав у чохольчики, ховав обличчя в піднятий комір і т. д. Врешті-решт, кожний може мати свої безневинні дивацтва, примхи, смішні звички. Страшне те, що Бєликов із своїм життєвим девізом: «Коли б чого не сталося!» - затьмарює, спотворює існування всіх, хто живе поруч з ним. Оповідач - колега Бєликова - Буркін згадує: *Ми, вчителі, боялися його. Навіть директор боявся... цей чоловік... тримав у руках усю гімназію цілісіньких п'ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто... Під впливом таких людей, як Бєликов, за останні десять-п'ят-надцять років у нашому місті стали боятися всього. Боялися голосно розмовляти, надсилати листи, знайомитися, читати книжки, боялися допомагати бідним, учити грамоті...»

Щкаво зазначити, що тиранічність «бєликовщини» глибоко розкрив у своєму сатиричному романі «Вчитель Унрат» (або в іншому перекладі «Вчитель Гнус», 1905) і видатний німецький письменник Г. Манн. На німецькому імперському ґрунті він теж спостеріг подібний людський тип, до того ж обтяжений національними особливостями. Можливо, не випадково його персонаж теж гімназичний учитель давніх мертвих мов. Ті чи інші варіації бєликовського характеру й поведінки можна знайти і в інших національних літературах, що свідчить про поширеність, типовість явища (і його громадську небезпечність, а головне, незнищенність).

Характеристика, яку Буркін дає головному персонажеві твору, -гротескно загострена. Він перераховує всі прояви в Бєликова маніакального бажання сховатися в якийсь кокон, захисну оболонку, мушлю, захистити себе від будь-яких зауважень, нарікань, підозри аж до того, що, «лягаючи спати, він укривався з головою», а служниці не держав, бо боявся, щоб про нього нічого поганого не подумали. Наростання ознак, прикмет «людини в футлярі» іде по висхідній, набуваючи гострого сатиричного звучання. Постать дрібного чоловічка у темних окулярах на блідому, схожому на морду тхора обличчі, із запханими ватою вухами і вічним побоюванням: «Коли хоча б чого не сталося!» - кидає все більшу й темнішу тінь на місто і його мешканців. Він начебто перебирає на себе роль морального судді, арбітра у справах, який вирішує що робити, а що ні.

Після створення розгорнутого зовнішнього і внутрішнього портрета Бєликова оповідач переходить до викладу благенької, анекдотичної події, яка не лише поклала край пануванню цього дрібного, але страшного тирана і його нікчемного життя. Це невдала спроба безтурботних місцевих пані одружити старого парубка з недавно прибулою до міста Варварою Коваленко, сестрою нового вчителя історії та географії. Ця жінка «вже не молода, років тридцяти... висока, струнка, чорнобрива, червонощока, - одним словом, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче», - в усьому пряма протилежність Бєликову. Однак вона засиділася в дівках і, певно, тому почала виявляти до нього прихильність. «І то сказати, для більшості наших панночок - за кого б не вийти, аби вийти», - коментує оповідач, додаючи, що «в любовних справах, а особливо в одруженні, умовляння має велике значення». Сватання могло б завершитися