розквіті краси й привабливості, одночасно наголошуючи в них на типові, впізнавальні риси. Люди з вищих суспільних сфер і ті, що поневіряються на суспільному дні, - усі вони постають у його прозі з такою виразністю, що більшість із них неможливо забути, а їхні імена стали загальними, як-от: унтера Пришибеєва або лікаря-скнари Іони-ча, вчителя Бєликова - людини у футлярі або Оленьки-душеньки, сироти Баньки Жукова та багатьох інших. З роками зміст творів письменника стає глибшим, а настрій - серйознішим. Це можна помітити в таких реалістичних творах рідкісної художньої краси й сили, досконалості, як «Палата № 6», «Ротшильдова скрипка», «Студент», «Будинок з мезоніном», «Моє життя», «Мужики», «Людина в футлярі», «Іонич», «Душенька», «Дама з собачкою», «Б яру», «Наречена». Цей перелік можна продовжувати й далі, бо майже кожний із творів, написаних за останні 20 років життя письменника, дає і найглибше душевне переживання, і художню насолоду, і матеріал для роздумів про людину й життя, і етичний урок, і моральне очищення.

Далі ми зупинимося лише на трьох оповіданнях Чехова, визнаних шедеврах його прози.

ОПОВІДАННЯ «РОТШИЛЬДОВА СКРИПКА»

Зміст «Ротшильдової скрипки» у стислому викладі - нескладний, як у більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов, на прізвисько Бронза, - мешканець маленького заштатного містечка. Він незадово-лений усім і всіма на світі, особливо тим, що його земляки вмирають, як на зло, дуже рідко, і він зазнає через це збитків. «Жив він бідно, як звичайний мужик, у невеличкій старій хаті, де була лише одна кімната, і в цій кімнаті мешкали він і Марфа, тут були й піч, двоспальне ліжко, труни, верстак і все господарство». Мозок сімдесятилітнього трунаря і вдень і вночі гризе нестерпна думка про величезні збитки, що він їх зазнає, про втрачені можливості заробити, жити у власному домі в губернському місті, користуватися повагою земляків. Він весь час підраховує реальні та вигадані витрати, й від сум, які у нього виходять, його кидає в жар, він шаленіє від злобного розпачу жаги збагачення. Ідея-фікс про втрачені гроші випалила душу старого чоловіка, зробила Якова черствим, байдужим до людей. Він розглядає їх лише як можливих споживачів свого товару - трун. Проживши з дружиною Марфою 50 років, він «жодного разу не приголубив її, не пожалів, жодного разу не здогадався купити їй хустинку або принести з весілля чогось солоденького, а лише кричав на неї, сварив за збитки, кидався на неї з кулаками, щоправда він ніколи її не бив, але все ж таки лякав». Ці думки про ставлення до дружини прийшли до Якова тоді, коли стара жінка важко захворіла і чекала на смерть. Побачивши її дивно радісне, навіть щасливе обличчя, він раптом розуміє, що для жінки смерть - це утіха, звільнення від тягаря нестерпного існування, і йому стає страшно. Може, вперше, замислившись про довге прожите життя, Яків переживає духовний злам. Після смерті Марфи він за звичкою підраховує і відчуває вдоволення з того, що майже не витратився