уяві в усіх подробицях, наче намальовані пензлем художника: ситий, задоволений, випещений Товстий і замучений бідністю невдаха, дрібний урядовець - Тонкий. Масні червоні вуста одного, вальяжного і поблажливого, і метушлива невпевненість другого, який весь час повторює, що його дружина - Луїза, уроджена Ванценбах, лютеранка, бо більше нічого цікавого про себе і свою родину він сказати не може. Смішні родзинки в тексті - це дівоче прізвище дружини Тонкого (Ванце - німецькою означає «клоп»), біблійне ім'я довготелесого сина-гімназиста Нафанаїл (ангельське чи архангельське) або шкільні прізвиська колишніх друзів, запозичені з античних міфів «Герострат» і «Ефіальт». Кожен, хто вчився в класичній гімназії, знав, що перший, охоплений жагучим марнославством, підпалив одне із семи чудес світу -храм Артеміди в Ефесі - для того, щоб його ім'я хоч би так ввійшло в історію, а другий був зрадником і провів ворогів-персів у тил спартанців, котрі героїчно захищали Фермопільську ущелину і всі там полягли. Прізвиська - це натяк на те, якими вони обоє були ще в дитинстві - гонористий честолюбець і боягузливий тихенький донощик. Тонка нюансована деталь, яка майже не впадає в око, розширює часовий простір твору, натякає на передісторію характерів. Це оповідання-сценку можна було б так само, як й інше, назвати «Хамелеон». Так швидко відбувається метаморфоза в поведінці Тонкого -від дружніх обіймів і сентиментальних спогадів про спільну юність на початку до приниженого плазування перед великим цабе - таємним радником, до якого дослужився Товстий. «Я, ваше превосходитель-ство... Дуже приємно-с! Друг, можна сказати, дитинства і раптом вийшли у такі вельможі! Хі-хі-с.

- Та, облиш! - поморщився Товстий. - Навіщо цей тон? Ми з тобою друзі дитинства - і навіщо це чиношанування.

- Та що ви... Що ви-с... - захихотів Тонкий, ще більше зіщулившись. - Милостива увага вашого превосходительства... вроді живильної вологи... Це ось, ваша ясновельможність, син мій Нафанаїл... дружина Луїза, лютеранка, певним чином...»

Читач без спеціальної авторської вказівки відчуває навіть зміну голосу розчавленої нікчеми, жалюгідного Тонкого.

Сказане цілком стосується й оповідання, що дійсно має назву «Хамелеон». Ось його початок: «Через базарний майдан іде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з вузликом у руці. За ним крокує рудий городовий з решетом, наповненим аж по вінця конфіскованим аґрусом». Тут, що не слово - багатозначна образна деталь. У новій шинелі по базару можна йти лише гордовито випнувши груди, тим більше у супроводі підлеглого поліцейського. Щоправда, до цього не пасує вузлик у руці, але разом із решетом аґрусу - він стає промовистим свідченням хабарництва двох дрібних представників влади, якого вони аж ніяк не приховують і не соромляться. Мовні характеристики всіх діючих осіб сценки надто виразні. Очумєлов висловлюється так: «З якої рації тут?.. Чому тут? Це навіщо палець?.. Хто кричав?» Уривчасті запитання, командний хамський тон - здається, начебто чуєш брутальну інтонацію поліцейського. Хрюкін розповідає у своїй малограмотній манері, але з претензією на ввічливість і вишуканість: «Йду я, ваше благороддя, нікого не чіпаю... з приводу дров з Митром