весіллям і зробити обох... нещасливими. Однак сталося інакше. Одного разу Бєликов зустрічає брата і сестру Коваленків на велосипедах. «Із зеленого він став білим і немов заціпенів... Дозвольте, що ж це таке?.. Чи може мене зір обманює? Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?» Від потрясіння вчитель навіть пішов перший раз у житті з уроків, не став їсти і, одягнувшись тепліше, подався до Коваленків. Відбувається розмова із запальним, волелюбним і різким Михайлом Коваленком, під час якої Бєликов намагається роз'яснити, як непристойно вчителеві кататися на велосипеді й нарешті обіцяє повідомити про це начальству. Цим він доводить свого співрозмовника до спалаху шаленого гніву. Той не просто виганяє його зі свого дому, а й спускає зі сходів. Свідками ганебного падіння «людини в футлярі» стають Варвара і ще дві пані: «І для Бєликова це було найжахливішим». Він може

стати посміховиськом для всього міста: «Дійде до директора, попечителя, - ах, коли б чого не сталося! - намалюють нову карикатуру, і завершиться все це тим, що накажуть подати у відставку...» Варвара, думаючи, що Бєликов сам так невдало скотився зі сходів, починає голосно реготати. «Цим розкотистим, заливистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєликова». Через місяць він помер. У труні вчитель лежав з приємним виразом обличчя, начебто нарешті досяг свого ідеалу, опинившись навіки в футлярі.

Перед нами не надто типова для Чехова рамочна побудова оповідання. Вона складається зі вступу з поясненням, де, чому і хто розповідає цю трагікомічну історію, і закінчення з повчальним висновком. «Бєликова поховали, а скільки ще таких людей в футлярі залишилося, скільки їх ще буде!» Однак упродовж усієї своєї літературної діяльності письменник експериментував з формою оповіді і від автора, і від головного персонажа, і від третьої особи, змішуючи різні форми. Тут, певно, слід наголосити ще раз, що, обравши оповідачем третю особу, автор цілком природно зробив оповідь суб'єктивнішою, емоційно насиченішою, додав узагальнюючі повчальні висловлення того, хто розповідає історію, та його слухачів.

Випадок із життя, побутовий епізод у висновку в такий спосіб досягає філософського узагальнення. Байдуже, що це узагальнення належить не авторові, а одному із співрозмовників. Воно не сховане у підтекст, а проголошується відверто, вголос: «А хіба те, що ми живемо в місті, в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо у вінт, -хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, нерозумних і бездіяльних жінок, промовляємо й слухаємо різні дурниці - хіба це не футляр?» Чехов не був би Чеховим, якби він не притлумив надто високий пафос цих слів Івана Івановича іронічним зауваженням його співрозмовника. Після слів: «Терпіти образи,

Кукринікси. Ілюстрація до оповідання «Людина в футлярі»